Тренерка Ярослави Магучіх, Тетяна Степанова, дала велике інтерв’ю World Athletics. Українська наставниця розповіла про свою тренерську філософію, особливості роботи з українською стрибункою у висоту та секрет їхнього багаторічного успіху.
— Ви самі були спортсменкою. Наскільки легким для вас був перехід від кар’єри спортсменки до тренерської роботи?
— Я почала займатися легкою атлетикою у 15 років. Спочатку бігала 100 і 200 метрів, а згодом перейшла на 400 метрів з бар’єрами. У 21 рік закінчила інститут, де навчалася, після чого почала працювати з дітьми. Мені це сподобалося відразу.
— Як розпочинався ваш тренерський шлях? З ким ви працювали?
— У той час я ходила до шкіл і набирала дітей віком від 12 до 15 років. У мене було три групи початкової підготовки по 20 дітей у кожній. Ми займалися загальною фізичною підготовкою, а вже у 16 років вони обирали свою спеціалізацію. Згодом мої вихованці ставали призерами чемпіонатів України та фіналістами юніорського чемпіонату Європи в бігу на 400 метрів з бар’єрами.
— Якою є ваша тренерська філософія?
— Я завжди вважала дітей, яких тренувала, своєю великою родиною й допомагала їм не лише на тренуваннях, а й у повсякденному житті. Роботу тренера я порівнюю з роботою скульптора, який починає ліпити досконалість.
— Чи змінювалася ця філософія з роками?
— Моя філософія з часом не змінюється, але я розумію, що з дітьми завжди потрібно працювати енергійно.
— Що, на вашу думку, робить тренера хорошим? І що є основою хороших взаємин між тренером та спортсменом?
— Це глибокі знання своєї справи, індивідуальний підхід, розвинена інтуїція, сила волі та вміння зберегти здоров’я спортсмена. Також необхідні чудова комунікація, взаємна повага, спільна мета і, звичайно, підтримка у важкі моменти. Це тонкий баланс між вимогливістю та людяністю.
— Ви досягли неймовірних успіхів разом із Ярославою Магучіх. Як розпочалася ваша співпраця?
— Ярославі було 12 років, коли я почала її тренувати. Спочатку вона бігала з бар’єрами, стрибала в довжину й продовжувала рости. Потім я зрозуміла, що потрібно працювати з нею саме у стрибках у висоту. Ця дисципліна була для мене непростою, але Ярославі вона подобалася. З нею було легко працювати, тому що вона без зайвих слів виконувала все, що я говорила робити на тренуваннях.
— Пам’ятаєте свої перші враження від неї?
— Перше, що впало мені в око, — це її великі, трохи пустотливі очі. У них було видно любов, повагу, працьовитість і водночас велику щирість, ніби вони постійно задумували щось цікаве.
— Чому між вами така сильна взаємодія? У чому секрет?
— Жодного секрету немає. Ми просто на одній хвилі.
— Коли спортсмен досягає найвищих результатів, як будувати роботу наступного сезону? Чи важко зберігати мотивацію?
— Коли приходить успіх, тренеру хочеться, щоб спортсмен вчасно зупинився й проаналізував свої дії. Я завжди даю один місяць відпочинку, після чого ми починаємо відновлення, і все знову починається з самого початку.
— Чи є якесь конкретне тренування, після якого ви розумієте, що Ярослава готова до великого чемпіонату?
— Коли я бачу хороший відштовх у стрибку у висоту з повного розбігу та політ над планкою з великим запасом, це приносить мені справжню радість.
— Ярослава говорила, що рішення повернутися тренуватися в Україну дуже допомогло їй цього року. Це було ваше спільне рішення?
— В Україні вже п’ятий рік триває війна. Дуже важко постійно перебувати в різних країнах, тому я вирішила, що Ярославі потрібно проводити більше часу з друзями та родиною й тренуватися у своїй рідній спортивній школі, попри ракети та “шахеди”
Джерело: World Athletics
