Журналістика є сферою надзвичайних можливостей та викликів, але разом з тим і каталізатором неймовірних та захоплюючих пригод, про одну з яких я і хочу сьогодні повідати…
Приємні прогулянки околицями Лондонського Тауера та Тауерським мостом в компанії наших збірниць Ольги і Дар’ї стали певно чи не єдиними хвилинами спокою в розбурханому морі Чемпіонату світу з легкої атлетики-2019 в місті на берегах Темзи. Саме того чемпіонату, який став останнім для Усейна Болта та Мо Фари, місцем тріумфу Джастіна Гатліна та двометровим рубіжем для Юлії Левченко, і все під пильним спостереженням заповненого по вінця лондонського Олімпійського стадіону. Але давайте перенесемось трохи назад і послухаємо, які пригоди можуть трапитись, здавалося б, на рівному місці!
Людям, які в темі, розповідати про Британське посольство на Лук’янівці, то зайвий клопіт, тож зовсім не дивно, що питання отримання віз для журналістів затягнулось до останнього дня…
Тож спекотним серпневим днем 2017 року, маючи на руках квиток на автобус до Любліна, визначалась доля моєї подорожі/відрядження/відпустки на Чемпіонат світу з легкої атлетики. По всім розрахункам віза мала би бути вже як кілька днів, але Варшава як завжди була в своїй системі координат – затягувала рішення, неначе набивала собі ціну. Забігаючи наперед скажу, що в той день я ще не раз буду з приємністю згадувати наших західних сусідів. Маючи на руках велику валізу збірної України з моїми та Ольгиними речами, яку нам люб’язно підігнав Стас Маслов, я з впевненістю поїхав на автовокзал через Британській візовий центр. Розрахунок був до секунд як в естафеті 4*100, але з одним невідомим – візою і паспортом! Ризикова затія спрацювала, паспорт прибув на Лук’янівку зранку, тож вмостившись за кілька годин в автобусі, я був надзвичайно потішений і собою, і власним планом який спрацював!
Наступним моїм пунктом по дорозі до Олімпійського стадіону в Лондоні був аеропорт в Любліні, з якого о 8 ранку вирушав літак WizzAir. Тут теж все було розраховано на перший погляд вірно, по розкладу руху автобусу на місці мав би бути о 2 ночі і ще максимум година їзди до аеропорту. Але у сусідських прикордонників був поганий настрій… Прибувши до кордону по розкладу і маючи попереду чергу лише в кілька транспортних засобів я ще був сповнений оптимізму, але вже через 3 години стояння, я зрозумів, що погарячкував. Спочатку неспішно перевіряли всі речі пасажирів, а потім і весь автобус погнали на “яму”, тобто на повний огляд. З наближенням ранку я вдруге почав панікувати, секунди складались в хвилини і линули в рази швидше, ніж на моєму останньому марафоні, всі спроби підігнати роботу польських прикордонників силою думки виявились марними, певно вони були такі ж як і Варшава…
Тож поки що дива не сталось, і лише близько 6 ранку автобус знову зайнявся притаманною йому справою, а саме транспортуванням пасажирів. По всім розрахункам ймовірність успіху була дуже мізерною, адже лише дорога до Любліну була в 80 км, тобто ще година. Я вже почав прораховувати варіанти, перевіряти розклад літаків з відомої вже Варшави, розплановував різні варіанти, адже відступати було вже пізно, Ольга на той момент вже приземлилась в Лондоні, але всі її речі, і навіть сир, який в результаті з’їли ті ж польські прикордонники, перебували у валізі, яку ми в результаті чемно назвали «Стасіком» (сподіваюсь Стас не образиться 🙂 ).
Після безсонної ночі, прорахунку варіантів та прийняття ситуації, я почав поринати в сон в стрімкому як лань автобусі, аж ось прокинувся від крику. «ГОРИМО», – сповістив всіх пасажирів жіночий писклявий голос. Відкривши очі та усвідомивши запах, мій мозок видав результат – дійсно, горимо. Вся задня половина салону була затягнена густим білим димом. Операція “евакуація” тривала секунди, водій зупинився і всі поспішно залишили автобус…
В ті хвилини я було на миттєвість подумав, що певно не варто було їхати, але об’єктивні причини мене все ж підбадьорювали. Тоді я втретє запанікував…
Після кількахвилинного консиліум причина була виявлена – патрубок з охолоджуючою рідиною був пошкоджений під час догляду і прокапував на гарячий двигун, в результаті чого і виділявся дим та сморід. Але на щастя у когось у валізі знайшлись біленькі пластикові хомути, і після деяких маніпуляцій з укорочення патрубка проблема була локалізована і ми рушили вперед як нічого і не було. Цей випадок я списав на українську ментальність, адже за хвилину про «ГОРИМО» всі дружньо забули і поринули в легку дрімоту, всі окрім мене… Розуміючи, що до закінчення check-in залишається 20 хвилин, я вийшов з автобуса і побіг до найпершого сонного таксиста, якому впевнено і голосно сказав мою ціль і ми поїхали. Буквально за хвилину до закриття віконця я вбіг в аеропорт, благо він виявився невеличким, і таки встиг здати багаж та попрямувати на посадку.
Через 30 хвилин після мого прибуття в аеропорт, маленький Боїнг підняв всіх пасажирів, і мене в тому числі, в повітря і попрямував до Лондону, де в містечку Лутон в однойменному аеропорту на мене усю ній вже чекала голодна Ольга (згадуємо про сир). Після приземлення наша команда Жорсткої Атлетики була на 100% укомплектована і ми рушили в місто, про яке ще з 5 класу я дізнався, що воно столиця Британії, тож дорога до ЧС на цьому закінчилась, але не пригоди…
