Читати англійською тут.
Матеріал створений в рамках співпраці з Ace Battle Assosiation
У 2018-му біг на середні дистанції в Україні переживав не найкращі часи. Головні тренери намагалися відшукати талановиту молодь і, що важливо, зберегти її для дорослого спорту. Й одну з таких надій вони вбачали в особі юної Анни Жмурко.
Анна успішно виступала як на доріжці, так і в змаганнях з кросу. На той момент у неї за плечима був досвід юніорського чемпіонату світу, де вона бігла 800 метрів, та чемпіонату Європи з кросу в складі юніорської команди. У 2018-му вона вже боролася з найкращими майстринями кросу на континенті у віковій категорії U23. Та попри те, що тренери не скупилися на похвалу й аванси для Анни, вона не поспішала себе зводити в статус зірки.
«Те, що на мене покладають надії, допомагає мотивувати себе на майбутнє. Але я не вважаю себе найсильнішою, адже біжу то 800 метрів, то 1500, то крос. Ми в пошуку оптимальної для мене дистанції», – говорила тоді спортсменка.
Поступово Анна Жмурко спробувала сили з бігу на 3000 метрів з перешкодами, й навіть увійшла до складу збірної на командний чемпіонат Європи-2019. Вона регулярно потрапляла до призової трійки на національних чемпіонатах, представляла Україну на чемпіонаті Асоціації Балканських легкоатлетичних федерацій, але у 2021-му вирішила дещо змінити у своєму житті.
«Перед цим був досить результативний сезон, а потім все пішло не зовсім так, як того хотілося б, – пригадує Анна. – Розуміла, що роки йдуть, але особливих змін і розвитку немає. Я прагнула чогось більшого, та водночас хотіла продовжувати спортивну кар’єру».
Анна завжди мріяла працювати в силових структурах, їй це подобалося, тож вибір на користь поліції не був випадковим. До того ж це був чудовий варіант для неї, адже, маючи профільну підготовку, вона могла тренуватися, виступати на змаганнях і паралельно працювати.
Первинну професійну підготовку поліцейських Анна Жмурко проходила в Житомирі. Навчання їй подобалося, й усе складалося за планом. Аж до 24 лютого 2022 року…
…Анна готувалася до екзаменів і навіть не підозрювала справжньої причини збору студентів уранці 24 лютого. Коли їм оголосили, що почалася війна, дівчина була шокована.
Всіх одразу розподілили по частинах. Була можливість поїхати на Захід України, але Жмурко навіть попри небезпеку вирішила повернутися до Чернігова, адже там були її батьки.
«Я постійно спілкувалася з батьками, знала, що мама через вибухи весь час ховається у підвал, але поки не приїхала, не відчувала, як це в реальності, – розповідає Анна. – Та повернутися додому було моїм рішенням, і я б його не змінила навіть зараз. Без батьків я б нікуди не поїхала, а тата не випустили б і мама його не залишила б. Та й Чернігів – це моє місто, тут мої рідні люди, це моя земля, і я не хочу звідси нікуди їхати».
Дорога додому нагадувала фільм про Апокаліпсис, пригадує Анна Жмурко. Величезні затори на житомирській трасі, порожній Київ – за один день звичне щасливе життя мільйонів перетворилося на жах.
Анна їхала з Житомира на другий день повномасштабного вторгнення. На трасі були величезні затори, на зустріч їхали машини з багажниками на даху, причепами; всередині були люди й тварини.
«В Києві була та ж картина. Вже було неспокійно. Багато де позабивали вікна й двері, магазини зачинені, десь вулиці повністю порожні, машини майже не їздять, але десь бігають люди, все сіре… Це було ніби якийсь кінець світу», – пригадує Анна.
Та дістатися до Чернігова навіть наступного дня Анні Жмурко не вдалося. Дівчина зі ще кількома юними поліціянтками кілька днів залишалася в Ніжині. Хлопців забрали на пости, а дівчата чекали, не розуміючи, що буде далі. Страх невідомості й хвилювання за долю батьків переповнювали Анну, але водночас було відчуття того, що як представниця поліції вона має виконувати свої обов’язки. Залишалося лиш з’ясувати, які саме.
Якби це був фільм, то в цей момент Анна мала б ще більше переосмислити важливість професії і її значущість мала б стрибнути ще вище. Проте в реальності думки сплутував страх.
«Навіть не знаю, що відчувала. Пам’ятаю лиш, що дуже боялася. Здавалося, що ми вже чуємо, як росіяни їдуть по трасі й ось-ось почнуть заходити в Ніжин. Десь щось бахкало, вибухало, але жодної точної інформації не було, ми не розуміли, що відбувається і що нам робити. Залишалися в гуртожитку й лиш чекали», – пригадує Анна.
Через три дні Жмурко й ще кількох її товаришок забрав тато Анни. Ті повинні були з’явитися у своєму підрозділі, та й батьки непокоїлися.
В полях уже стояли танки, готуючись зустрічати росіян. На блок-постах було багато людей з інших районів чи областей. З одного боку, Анна відчувала вдячність за те, що вони залишили свої домівки й приїхали ближче до кордону, щоб захистити людей і країну. З іншого, думала про те, наскільки їм було складно, адже вони не знали місцевості й не розуміли, що відбувається навіть на відстані сорока кілометрів від них. Але ще більше Жмурко запам’ятався інший момент.
«Ми саме зупинилися на блок-пості, коли побачили танк, який їхав зустрічати російську колону. На ньому сиділа дівчина років 35. Вона була в шоломі й з автоматом, прямо на танку, і на її очах були сльози… Вона дивилася на нас і лиш махала головою, мовляв, це кінець, – розповідає Анна. – Пам’ятаю, що тоді я сиділа й плакала, адже розуміла, що вона може зараз загинути. Не знаю, чи жива ця дівчина, але її обличчя й досі в мене перед очима».
Повернувшись додому, Анна Жмурко ще два тижні чекала виклику на службу. Були вибухи, стрілянина, але дівчина була щаслива вже від того, що поряд з батьками. І нехай вона не могла контролювати того, що відбувалося навколо, але тішило вже те, що вони разом.
«Навіть у моменти, коли літали літаки й увесь час скидали бомби, я просто знала, що поряд з мамою і татом. І ми або будемо жити разом, або загинемо разом», – говорить Анна.
Росіяни були в сусідніх селах, тому бодай з ними Анні Жмурко не довелося стикатися. Але постріли вона чула щоночі, як і постійні вибухи. Були влучання і по її будинку.
«Коли це відбувається постійно, починаєш усе сприймати як належне: все буде так, як має бути. Якщо тебе вб’є, значить, так судилося; якщо ні, значить, ти ще знадобишся на цьому світі», – каже Анна.
Неподалік від дому Анни є два великих заводи, й коли російські дрони відстежили, що там була база, одразу почали обстрілювати.
«Ми тоді бігли в підвал, щоб заховатися. А в цей момент все навколо вибухає, горить, люди кричать… – пригадує Анна. – Це було дуже страшно. Але не стільки від того, що відбувалося, скільки від розуміння, що будь-якої секунди ти можеш втратити маму чи тата.
В один з інших днів були мінометні обстріли. Ми спустилися в підвал, пройшло хвилини три-чотири й ми відчули приліт. Він був саме по нашому будинку, в наш двір. В стіні на першому й другому поверхах – величезна дірка. А саме в той момент здавалося, що цей приліт був прямо по тобі. Удар був такої сили, що земля буквально сколихнулася й стало аж боляче від цього й від шуму навколо. А потім секунда – й все ніби завмерло. Ти не чуєш нічого й здається, що тебе більше немає.
Таких моментів було багато. Добре, що зараз у Чернігові все стихло».
На відміну від сьогоднішнього дня, в той час, коли Чернігів піддавався ледь не цілодобовим обстрілам, дівчина зовсім не відчувала злості на ворога. Хвилювання за рідних і страх затьмарювали всі інші емоції. Війна навчила Анну Жмурко ще більше цінувати близьких і те, що вона має, а також дала чітке усвідомлення того, що ніхто з нас не житиме вічно.
«Коли я почала ходити на роботу, в місті ще були активні дії. Бувало, йду й розумію, що приліт ніби й десь далі, але ж осколки можуть потрапити й за 80 метрів. Тут уже як кому судилося, – говорить Анна. – Але кожен робить свій вибір, і якщо людина вирішує залишитися, то має розуміти, що сьогодні вона може бути живою, а завтра вже ні».
В поліції Анні спочатку доручили офісні завдання. Вона здебільшого працювала з документами. Зараз змінила підрозділ, стала інструктором з особистої безпеки й більше працює з поліцейськими, які проходять фізичну підготовку.
Щодо того, щоб самій повернутися до спорту чи бодай фізичних вправ, на початку повномасштабного вторгнення не було й мови. Думки були про порятунок свого життя й життя рідних. Але коли в Чернігові все трішки стихло, Жмурко відчула, що за цей час у неї виникли досить серйозні проблеми зі здоров’ям. Постійний стрес і погане харчування зіграли свою роль. Поступово вона почала рухатися й ніби оживати.
«Під час бойових дій думали лиш про те, як добігти до магазину, щоб бодай хліб десь купити, адже не було нічого, – розповідає Анна. – Це зараз я знову можу думати про спорт, хоча він уже не є першочерговим у моєму житті. На першому плані робота, але, на щастя, вона дозволяє мені балансувати між нею і тренуваннями. Мені йдуть назустріч і я можу щодня приділяти увагу легкій атлетиці».
Анна відчуває, що ще може показувати непогані результати й складати конкуренцію на національному рівні. В планах у неї виступ на кількох стартах в Україні. Але перед цим вона виступить на Battle Mile в Бельгії (23 вересня, Брюссель).
«Я брала участь у таких змаганнях у 2020 році. Це була перша «Баттл Миля» в Києві, щось зовсім нове. Ми бігли в команді, був джокер. Було стільки емоцій! – пригадує Анна. – І цей командний дух, коли ти біжиш не лише за себе!.. Це як в естафеті, коли всі хвилюються один за одного, підтримують.
Ті змагання подарували мені також багато нових знайомств. Сподобалася організація».
Коли Анна Жмурко вирішила подати заявку на участь цього року, то навіть не знала, що змагання будуть міжнародними.
«Це стало для мене справжньою несподіванкою, – зізнається Анна. – Я знову зможу представляти Україну на міжнародному рівні!
Перед цьогорічними змаганнями тренувалася двічі на день. В основний стадіон у Чернігові влучив снаряд, але я бігала на іншому. Та й крос ніхто не скасовував. Відчуваю, що добре готова, й буду намагатися показати якомога кращий результат».
Після Battle Mile Жмурко також має намір взяти участь у чемпіонаті України з кросу, на якому наразі планує бігти дистанцію два кілометри.
Ольга Ніколаєнко
