«Я ріс разом з Мариною», говорить про своє тренерське становлення Вадим Крушинський, тренер тепер вже дворазової віцечемпіонки світу стрибунки Марини Бех-Романчук, з якою він пройшов «шлях від 10-річної дитини до успішної спортсменки».
Ми поспілкувалися з Вадимом після чергового тріумфу його підопічної на чемпіонаті світу з легкої атлетики в Будапешті.
Марина після змагань сказала, що останні кілька тижнів були дуже нервові і їй було важко триматися. А як трималися Ви, як вам вдалося в правильному ракурсі втримати процес підготовки й довести справу до кінця?
Якщо вона була змушена триматися, то я теж маю подавати їй відповідний приклад. Разом з нашими фізіотерапевтами робили все, бо дійсно фізично було дуже важко. Перед чемпіонатом ми цілеспрямовано поїхали в Туреччину, щоб зробити контрольний блок роботи, й він вийшов неоднозначним: перший тиждень зайшов, як у суху землю, чудово, другий був дуже важким, і лише на третьому відпустило, але не повністю. В Будапешті загальний стан і самопочуття почало приймати оптимальні кондинції.
Після невдачі в довжині, ми всі очікували дежавю минулорічного чемпіонату Європи в Мюнхені…
Я вважаю, якби не ця прикра система оцінювання потрапляння на планку (прим. У 2021 році World Athletics ввела лазерну систему замість пластиліну на планці), то ми могли б і в довжині поборотися за нагороди.
Ми з Мариною переглядали більшість наших гарних стрибків з 2019 року і якщо б ця система працювала з того часу, то, напевно, в нас би не було жодної медалі. Ми весь час щільно потрапляли на планку, й до впровадження змін, ні в кого не було ніяких запитань по заступах.
Як мінімум, одну медаль у 2022 році в Белграді ми вже віддали за такої ситуації, хоча, на мою думку, спроба там була чиста й той довгоочікуваний семиметровий стрибок був уже тоді. Нам навіть оголосили – 7,04. Не знаю, що вони хотіли цим досягнути: прибрати людський фактор чи пришвидшити процес, але нічого такого не сталося, я це кажу з повною відповідальністю. Єдине, що можна в цьому побачити, – це, навпаки, величезну кількість неточних вимірів.
Я прекрасно розумію наших диванних експертів, які кажуть віднести стопу. Хочеться сказати: “почекайте, я записую”. На такому рівні завжди є ризик, адже ти змагаєшся з найкращими й тобі потрібна максимальна швидкість – саме в цьому успіх. Але при такій швидкості ти не все можеш контролювати. Марина все своє життя штовхається максимально близько, скільки б ми не відходили. Вона сама відмічає, що фактор відсутності цієї касети з пластиліном якимось чином забрав у неї це шосте відчуття.
Слава богу, що в потрійному вдалося гарно відпрацювати; я переконаний, що ми були готові й далі стрибати, але гріх гнівити бога. Ми зробили гарну роботу. До того ж щільність результатів вищого гатунку просто зашкалює. Шосте місце з результатом 14,87 говорить про найвищий світовий рівень. Змагатися в такій компанії, отримати медаль і до останньої спроби тримати в нервовій напрузі Юлімар Рохас – також не малого коштує.
Тренер напевно сьогодні дуже переживав. Які емоції зараз?
Звичайно! На даний момент жодних емоцій немає, виснажений в нуль, як витиснутий лимон. На сезон жалітися не варто, ми пройшли його більш менш рівно. Зимова травма (прим. через яку Марина пропустила чемпіонат Європи в приміщенні) давала про себе знати ще в травні на етапі Діамантової ліги, але спільними зусиллями й завдяки допомозі нашої федерації, яка забезпечила всі ті умови, що ми просили, ми впоралися. Ми просили небагато, але в такий важкий час це дорогого коштує. Також наш менеджер Федеріко Роса – італієць, допоміг нам з відновленням.
Я дуже радий, що все так закінчилося. Так, ще є Діамантова ліга, але для мене вона має вже другорядне значення. Найголовніше – це представляти країну на офіційному рівні в такий важкий час. До того ж знаю, що в Марини є багато вболівальників у лавах ЗСУ і цим хлопцям точно в рази важче ніж нам, але не пройшло жодного дня, щоб ми не згадували про них, і, все це робиться для того, щоб показати, що Україна є й Україна буде. Це все завдяки нашим воїнам!
Марина сказала, що після невдалої кваліфікації з довжини саме Ви не давали їй впасти духом…
Коли закінчилися змагання, я їй сказав: «Все, запий водою. Цей день вже пройшов, у тебе буде більше часу на відновлення».
На жаль, не так багато підтримки від нашого народу, з одного боку героїчного й чудового, який інколи робить такі речі, що весь світ дивується, а з іншого боку – лінчування й страта на місці. Ми намагаємося не читати, але скрізь так багато критики, з диванних фронтів краще ж видно. Тому найважче було відгородити її від цього. Не зовсім вийшло, бо нині світ нових технологій і телефон в руки вона бере.
Де Ви більше бачите Марину далі й чи буде вона таки поєднувати дві дисципліни?
Ми ще остаточно не вирішили. Проблема в тому, що щоб підготуватися на один і на другий вид не вистачає годин у тижні. Тобто не встигаємо зробити все, щоб і там, і там було гарно. Минулий рік Марина не сприймала потрійний як споріднений вид: так, суто спробувати, без серйозних намірів. Зараз є високі амбіції, хотіли й в довжині показувати результат. Але певний об‘єм роботи не змогли зробити через травму, десь змагання накладалися і ми не встигали виконати весь обсяг тренувань.
Я не можу сказати на сто відсотків, чи будемо ми стрибати в довжину й готуватися до Олімпійських ігор у цьому виді. Думаю, закінчимо сезон, розглянемо з головним тренером план підготовки на наступний рік, будемо бачити, як сформують розклад на Олімпійських іграх, і від цього вже будемо відштовхуватися. Абсолютно не списую її з рахунків у довжині, але ми вже кілька років змагаємося, не пропускаючи жодного сезону. Я не можу назвати Марину віковою спортсменкою, але вона має великий досвід за спиною і є живою людиною. Навіть якою б здібною вона не була, але це впливає на робочий процес. Тому, можливо, в пріоритеті буде один вид і ми будемо цілеспрямовано готуватися до Олімпійських ігор у ньому. Буде видно!
Розкажіть, як взагалі виникла ідея спробувати потрійний?
Ми його завжди використовували в підготовці, просто з коротких розбігів і як підводящі вправи. Марина мала сильні показники, але ми хотіли розібратися з довжиною, бо як не ахіл, то задня болить. Куди ще той потрійний?!
Зимою 2022-го вирішили трішки переключитися й побалуватися з коротких розбігів, так з‘їздили на командний чемпіонат України. До того ж мене спровокували деякі спеціалісти, які понаписували, що нам нічого не світить. Тому це вийшло доволі спонтанно, на КЧУ з короткого розбігу настрибали – 14,34 й виконали норматив на Белград. Кажу: “Ну давай, Марино, будемо трішки писати історію. Виходить же, то чому ні”. Нам також багато в цьому плані «насипали»: чому раніше не стрибали – це ж скільки можна було б завоювати медалей – все не так.
Добре, що ми спробували. У нас є багато нюансів, бо у Марини доволі примітивна техніка потрійного, ми використовуємо більше її фізичні можливості. Напередодні чемпіонату світу в Белграді дівчата-потрійниці на розминці такі кроки, такі захвати робили. Марина тоді подивилася, сказала: “Куди я приїхала, як я маю з ними змагатися?”. Але нічого – 14,74 другим стартом і також срібна медаль. Юлімар тоді рівно на метр нас перестрибала й встановила світовий рекорд. Але тим не менш, у кожного свої завдання, свої п’єдестали, свій рівень.
Я вважаю, що при певному збігу обставин таку Рохас ми могли б обстрибувати тут, у Будапешті! Десь не все склалося, але все одно 15 метрів на головному старті сезону – це чудовий гросмейстерський результат.
Юлімар – це людина, яка народжується раз на століття, у неї класна антропометрія і залізний характер. До того ж вона працює з Іваном Педросо (прим. олімпійський чемпіон з Куби), а це людина з великої літери. Коли я вперше побачив Рохас у 2016 році (тоді вона стала срібною призеркою Олімпійських ігор), то сказав Марині, що це людина, яка поб‘є рекорд нашої Інеси Кравець.
Поділіться, з чого почалася ваша співпраця з Мариною і який ваш особистий досвід в легкій атлетиці?
Я займався легкою атлетикою, але мій рівень був доволі посередній по відношенню до Марини звичайно. Я бігав спринт по КМС. Коли до мене прийшла Марина в 2007 році, я одразу побачив у ній стрибунку й ми почали в цьому напрямку працювати. Я зростав завдяки їй, власним зусиллям і досвіду, який я отримав ще в Ялті на перших зборах, коли нас запросили в рамках підготовки до юнацького чемпіонату світу в Ліллі. Мені дуже багато допоміг покійний Юрій Семенович Горбаченко, я йому дуже вдячний. Я ріс разом з Мариною. Це вона зараз каже, що ті, хто до нас у групу приходять, то вже отримують тренера, який має і досвід, і розуміння. А з нею ж довелося на ці граблі понаступати, шишки понабивати. Тому ми пройшли такий шлях від десятирічної дитини до успішної спортсменки, медалістки чемпіонату світу.
Зараз я допомагаю дівчині з Полтавської області Вікторії Баранівській. Вважаю, що ми непогано попрацювали цього року, при тому що це все дистанційно. На чемпіонаті України вона виконала майстра спорту – 13,53, а починали співпрацю ми з першорозрядницею, їй не погано зайшла наша робота.
Ви з Мариною працюєте вже 16 років. Хотілося б від вас почути, які її сильні сторони як спортсменки?
По-перше, вона дійсно народжена для того, щоб стрибати. Бог обдарував її в цьому напрямку. Ми зростали разом, набиралися досвіду, видозмінювали техніку. У нас були застійні періоди, але ми це долали. Характер Марини теж змінився: від людини, яка хотіла вигравати все, і сліз у тернувальному процесі до більш виваженої і врівноваженої спортсменки, яка розуміє, що сьогодні може бути не все так, як хочеться, й, що треба почекати. Була б така ж ситуація, як зараз, у 2019 році, то все б закінчилося сльозами.
Зараз же все аналізується з холодною головою. Марина – людина, яка завжди налаштовується на максимум.
Фото: Жорстка Атлетика
Матеріал створено за підтримки Puma Ukraine з метою підтримки та розвитку української легкої атлетики!