Тріумфом українок завершився командний чемпіонат світу зі спортивної ходьби, який відбувся нещодавно в Бразилії – три наші атлетки посіли місця в топ-10 змагань на півмарафонській дистанції, завдяки чому збірна стала переможцем командного заліку.
Серед авторок історичного золота – 30-річна луцька атлетка Марія Сахарук, яка посіла 10-те місце особистого заліку. А золота командна нагорода стала для неї найвищим досягненням в кар’єрі.
Про шлях до світового золота, любов до спортивної ходьби та поєднання професійного спорту з материнством – поспілкувалися з Марією одразу після її повернення з Бразилії.
«Мурашки по шкірі»: про емоції перемоги
– Які це були емоції, коли грав гімн України і ви стояли на п’єдесталі? Що ви відчували в той момент?
– Нам було настільки приємно, це така гордість за нашу Україну, що наші солдати на передовій захищають, а ми можемо прославляти завдяки спорту нашу країну. Це настільки було приємно – аж мурашки по шкірі.
– Плакали?
– Чесно, ні, я не дуже сльозлива. А от тато Бонфіма – він настільки був щасливий, що плакав, стоячи біля нас.
– Наскільки я знаю, саме родина бразильського чемпіона світу Кайо Бонфіма допомагала вам проводити збори у Бразилії.
– Так. Вони дуже привітні люди, дуже нам допомагали – мама, тренер і тато. Дуже приємні люди. Нас брали на трасу, ми виїжджали з ними тренувалися.
Нам спочатку хотіли зробити збори в Марокко, але щось не склалося, і домовилися в Бразилії, а сім’я Бонфіма дуже допомогла, підтримала, все там організувала – і так вийшло.
– Вони співпереживають тому, що в Україні відбувається? Що вони знають взагалі про війну?
Так, вони знають. Казали, що шоковані тим, як українські спортсмени тренуються під сирени, під ракетами – це дуже трагічно.
«Маша, візьмеш австралійку – буде золота медаль» – я як почула це, одразу трьох австралійок взяла
– Напередодні чемпіонату світу сподівалися бути в призах – бачили потенціал української команди?
– Було бажання боротися до кінця і боротися за медаль, але, розуміючи, яка складна конкуренція у світі, я усвідомлювала, що буде важко, хоча можна зачепитися. Такої прямої впевненості, я б сказала, у мене особисто не було, але хотілося покращити свій результат і поборотися. Оскільки командою це більш реально.
– Коли ви зрозуміли на трасі, що це може бути медаль?
– Я зрозуміла це з перших кілометрів. Як тільки побачила, що Люда (Людмила Оляновська, прим.ред.) пішла серед лідерок, десь п’ятою йшла, ми трималися одна біля одної. Мені тренер сказав йти зовсім іншим темпом, орієнтовно 4:40. А ми почали з Анічкою (Ганна Шевчук, прим.ред) 4:29 – 4:33. Я розуміла, що мені треба трохи відступити назад, бо це 21 кілометр, і може бути сюрприз наприкінці дистанції.
І наш головний тренер дуже сильно мене підтримував — Тертишник В’ячеслав Григорович. Він пішов на кінець траси, став там на повороті з прапором і як почав нам кричати! Він таку підтримку нам надав – на мільярд відсотків, я б сказала. Якби не він, то я не знаю… Він контролював кожну нашу суперницю, говорив, як ми йдемо, підказував, що зробити, кого обігнати, де додавати. Такий молодець, одним словом.
І він мені казав по ходу: «Маша, візьми австралійку. Візьмеш австралійку – все від тебе залежить, буде золота медаль». Я як почула про медаль – одразу трьох австралійок взяла (їх взагалі п’ятро приїхало, але одна була попереду, а мені треба було обігнати тих, що йшли переді мною).
– Які були емоції, коли оголосили командний залік і ви зрозуміли, що це золото?
– Емоції переповнювали. Ми були, якщо чесно, приємно здивовані, дуже-дуже раді. Ну, я не знаю, у мене така медаль вперше. Я була неймовірно задоволена.
– А ця нова півмарафонська дистанція, 21 кілометр, для вас значно різниться від 20-ки, яку ходили раніше?
– Так, я вам скажу: ці 21 кілометр – це як нове життя. У тому плані, що раніше я ходила лише 20 кілометрів і чітко знала кожен відрізок, що на якому може тебе чекати. А тут додають один кілометр 97 метрів – і це настільки змінює картину, що таке враження, ніби це інша дистанція, взагалі по-іншому.
Можна сказати, через цю зміну і час трохи впав, порівняно з тим, як ходили 20 кілометрів. І я б не сказала, що пройшла з високим результатом, порівняно з тим, як ішла на чемпіонаті України – це не сильний час. Треба йти порядка 1:33 хвилин 21,0975 км, щоб зрівнятися з моїм особистим найкращим результатом на 20-ці.
– Як ви вважаєте, ці зміни дистанцій на півмарафон і марафон підуть на користь розвитку спортивної ходьби?
– Так, я вважаю, що це новинка, а новинка – це завжди цікаво. Мені подобається. Вже 20-ку находилися, треба щось нове пробувати. Зміни – це завжди на краще.
– Про марафон не замислювалися?
Ні, ви знаєте, колись одного разу мене тренер поставив на 35 кілометрів, і я там так «наїлася»… Я була не готова йти цю дистанцію, що після тих 35 кілометрів навіть і слухати не хочу про це. Краще я буду йти швидше 21 кілометр, ніж повільніше і вдвічі більше.
Найважчий старт у кар’єрі
– Розкажіть, як впливала на змагання в Бразилії погода? Перед вами змагалися чоловіки й казали, що їм було дуже важко, а коли ви вийшли на трасу – було ще спекотніше.
– Я вам так скажу: жінки однозначно сильніші в цьому плані, бо жінка, яка народила дитину, має зовсім іншу психологію. Жінка під час пологів таке витримує, що їй той старт уже квіточками здається. Я була налаштована, що буде нелегко, оскільки там, крім сонця, ще й висота дається взнаки – йти важче. Я була готова, що треба потерпіти – і все буде добре.
Обливалися водою. Я спочатку йшла в кепці, потім вона так нагрілася, що я її зняла. Кожні 500 метрів обливались водою і йшли далі. Але якщо порівнювати з усією моєю історією спортивної кар’єри, то це один із найважчих стартів у плані погодних умов. Це не порівняти з іншими стартами.
От ми виступали на Олімпійських іграх у Саппоро – старт був о 16-й годині, і там було прохолодно, хоча показувало 37 градусів. А тут – 26 градусів, але сонце дуже пекло! Та коли ти готовий і розумно починаєш, не летиш по 4:20 – 4:17, то можна йти. Головне – починати з розумом.
– Можна порівняти з минулорічним чемпіонатом світу в Токіо, де теж багатьом було погано?
– Мені там було добре, в Токіо. У мене там інша проблема була. В Токіо мене в технічному плані стримували – показували попередження. А коли вже показують попередження, записки, то починається зовсім інша ходьба: ти вже не думаєш про результат, ти думаєш, як тобі дійти.
– Напередодні змагань ви мали кілька тижнів підготовки в Бразилії. Наскільки це вплинуло на результат?
– Я вважаю, що це нам допомогло на 100%, адже ми повністю пройшли акліматизацію. Це перший збір, де я не могла нормально спати. Перші три дні нам спалося добре – засинали десь о 21:50, а потім узагалі не могли заснути: крутишся, лягаєш, засинаєш десь о першій-другій ночі.
Я думаю: як добре, що ми приїхали на збори, а не одразу на старт. Навіть не знаю, як би це було. Певно, приблизно так, як у французів: вони не пройшли акліматизацію, їх одразу привезли на старт, і хоча французька команда досить сильна, але вони були позаду. І ще багато збірних “посипалися”, через те що приїхали вже на змагання.
– Бразилія – екзотична для українців країна. Що вас вразило в ній?
Мені в Бразилії дуже сподобалося те, що там є багато різноманітних фруктів. Це настільки класно, якщо ти знаєш їхні особливості й коли їх правильно вживати – це поповнює енергетичні запаси організму різними вітамінами і допомагає покращувати результат.
От, до прикладу, після кожного тренування ми купували собі кокоси, такі великі, зелені, і випивали їх. Це як природний ізотонік: він насичує організм калієм, магнієм, різними мікроелементами, і уже немає тих судом навантаження.
Папайя мені там дуже сподобалася. У ній є фермент папаїн, який розщеплює білки, і їжа засвоюється та перетравлюється краще. Вдома, до речі, можна вживати як аналог ківі – з’їдати два ківі за 30 хвилин до основного прийому їжі: ківі має подібний фермент, який допомагає розщеплювати білки й жири.
13 років у спортивній ходьбі
– На сьогодні ця перемога на командному чемпіонаті світу – ваше найбільше досягнення у кар’єрі. Скільки років ви йшли до цього результату?
– Я займаюся легкою атлетикою з 5 класу. У мене тато тренер, і спочатку я бігала. А десь із 2013 року почала займатися спортивною ходьбою у Володимира Трохимовича Яловика. Виходить, уже 13 років у цьому виді.
– А чому перейшли у спортивну ходьбу?
– Мені дуже подобалася ходьба ще, мабуть, у 5-6 класі. Я хотіла нею займатися, але не знала як, не знала, до кого звернутися. А тато бігав і казав: «Давай будемо бігати». А потім я зустріла на змаганнях Трохимовича, і він запросив мене до себе – так я почала тренуватися, 6 років у нього займалася.
– Одразу відчули, що це ваш вид?
– Та мені ходьба в сто разів легша, ніж біг. Я бігала і мала другий дорослий розряд, але мені було настільки складно… А в ходьбі я потренувалася – і вже через місяць виконала КМС, через пів року – майстра спорту, а через 6 років – майстра спорту міжнародного класу.
– І ви двічі були в топ-20 на Олімпійських іграх!
– Так, так. На Олімпіаді двічі так було. Ще встигла, поміж усього цього, сина народити.
– Хто з ним, поки ви робите спортивні досягнення?
Чоловік. У мене неймовірний чоловік. Поки я була в Бразилії, він залишився з дитиною вдома і чудово справлявся. А ще ми постійно втрьох разом тренуємося – дитина, чоловік і я. Зараз він почав ходити в садочок, то набагато легше. Ми його відводимо на 8:30, а на 9 їдемо на тренування. Ще о 16 й роблю друге тренування, а потім біжу в садочок.
Історія кохання у спорті
-Ваш чоловік теж скороход. Розкажіть про свою спортивну історію кохання?
– Якось Ігор підміняв Володимира Трохимовича на тренуванні. Мені тоді було 17 років, а йому 25. Я його питаю: «А ти ще й досі спортом займаєшся? І що, тобі подобається? Скільки ти ще будеш ходити?» – у мене тоді зовсім інші думки були про спортивну кар’єру. А він каже: «Як скільки? Поки коліна не “посиплються”, буду ходити». Я тоді подумала: «Ото фанат – уже ж закінчив інститут і ще ходить».
Я тоді на тренуваннях почала прискорюватися, а я така була – швидкісна, мені ходьба дуже подобалася. І він так подивився, прикинув і каже Трохимовичу: «У неї є всі шанси потрапити на чемпіонат світу в Китай». А я ще тоді паралельно ходила на кікбоксинг. І Трохимович каже: «Вибирай щось одне, бо на два не розірвешся». Я вибрала ходьбу – і так і сталося. Я підготувалася з ним, відібралася і поїхала на чемпіонат світу в Китай, ми разом поїхали. Ну і там якось закрутилося.
– Відтоді Ігор уже вас тренував?
– Ні, Володимир Трохимович мене 6 років тренував. А після – Валентина Іванівна Борисюк, вона мене підготувала до двох Олімпіад. А потім уже Ігор.
І ще дуже сильно мені завжди допомагав Володимир Данилович Дручик. Це неймовірний тренер, він дуже добре розбирається в техніці спортивної ходьби. Він міг настільки класно пояснити… Знаєте, багато хто розбирається, але донести це спортсменові можуть одиниці. А ходьба – це такий вид спорту, де треба мати не тільки швидкість, а й техніку. Бо якщо в тебе немає техніки – ти нецікавий. А якщо немає швидкості, але є техніка – теж нецікавий. Потрібно поєднання двох складових.
– Складно тренуватися під керівництвом чоловіка? Відділяти особисте від професійного?
– Я маю досвід роботи з різними тренерами і бачила різні системи, і мені найкраще тренуватися у свого чоловіка. Бо він сам спортсмен і на собі все це перевірив, знає, як ці навантаження даються. І чоловік тебе розуміє.
От, наприклад, коли є якісь проблеми, коли реально не можеш іти, і кажеш: «Я сьогодні не можу» – то чоловік тебе зрозуміє. А якщо так сказати тренеру, то він скаже: «Ні, давай, іди». І ти можеш виконати ту роботу, але вже за рахунок того, що викладеш останнє здоров’я, а потім виходиш на старт – і все, не можеш.
Я скажу, що мені особисто з чоловіком прекрасно тренуватися – у мене душевний спокій. Мене не женуть постійно на збори, не змушують кудись поспішати. Бо коли з’являється маленька дитина, це дуже складно.
“Поки дитина в садочку, встигаю зробити два тренування”
– А де ви тренуєтесь у Луцьку?
– Я дуже люблю тренуватися в компанії, не люблю сама. Ми кожного дня їздимо в парк і тренуємося разом із групою Володимира Трохимовича. Там тренується Іван Базерук, моя подруга Лєра (Валерія Шолмицька), Альона Субчук – і ми всі разом збираємося.
– На цей сезон які задачі далі у вас?
– Зараз є старт в Алітусі, 2 травня, але ще не знаю, чи поїдемо. Хотілося б поїхати десь на комерційні старти, наприклад, в Іспанію полетіти, виступити. Далі – чемпіонат України 20 червня і «Луцька десятка». І потім – чемпіонат Європи.
– А в глобальному плані – потрапити на третю Олімпіаду стоїть задача?
– Я не настільки фанатію Олімпіадою. Мені б хотілося в декрет піти… Розумієте, спорт спортом, але треба трохи й життя розділяти. Не хочеться, наприклад, у 40 років народжувати дітей – хочеться трохи раніше. Але як складеться – не знаю.
Тобто поки що на Лос-Анджелес немає такої чіткої задачі. Вона є, але бажано – з декретом. Ще є час, в принципі. Наш Адріан дуже просить сестричку.
– А до якого віку можна триматися на рівні міжнародної еліти у спортивній ходьбі?
У нас була Надія Боровська – вона, здається, у 41 рік завершила. Можна ходити хоч до 60. Головне – показувати результат. Я вважаю, що коли є розумна система тренувань, коли тебе не виснажують і не «вижимають», то можна довго тренуватися – аби було бажання.
Спілкувалася Олена Назаренко
