На 61-у році обірвалося життя Сергія Яненка, поки єдиного українця, який став чемпіоном світу в бігу на 100 кілометрів.
Народився Сергій 27 листопада 1957 року в селі Десятини Коростенського району Житомирської області. Закінчив школу-інтернат у м. Коростень на Житомирщині, а також Чернівецький технікум залізничного транспорту.
Легкою атлетикою почав займатися з 9 класу під керівництвом Петра Беха. Пізніше тренувався у Семена Мошковича (у технікумі), заслуженого тренера України Дениса Тищука та Григорія Істратія.
На міжнародній арені вперше заявив про себе 1990 року, фінішувавши третім на престижному марафоні у Лонг-Бічі (США).
Майстра спорту Сергій виконав у 1984 р. (марафон, Кубок СРСР у Вільнюсі, 2:17.39), майстра спорту міжнародного класу – у 1987 р. (марафон, Кубок СРСР у Білій Церкві, 5 місце – 2:11.04).
У 1989 році виборов в Ужгороді Кубок СРСР з марафонського бігу (42 км 195 м). У 1997 році, вперше виступаючи на чемпіонаті світу з бігу на 100 км (Вінсхоттен, Голландія), одразу став переможцем з рекордом України – 6:25.25, який дійсний по сьогодні, вже більше 20 років. Того ж року виграв етап Кубка світу з бігу на 100 км у Польщі.
Унікальність його досягнень полягає не лише у тому, що він став чемпіоном світу майже у 40-річному віці. Сергій досяг таких вершин, маючи ваду серця.
Ще десять років тому Сергій дав коротке інтерв’ю “Молодому Буковинцю”:
13 вересня 1997 року ви сенсаційно перемогли на Чемпіонаті світу з бігу на 100 км. Як часто згадуєте цю подію?
– Таке забути, звісно, неможливо! Добре пам’ятаю всі деталі тієї перемоги. І як добиралися до Вінсхоттена, практично дві доби сидячи в автомобілі. І як на четвертому десятку кілометрів пішов у відрив, і з яким неприхованим подивом зустрічали мене на фініші. Позитивних емоцій було море! Пригадую, як місцеві журналісти допитувалися, який у мене до цього був кращий результат на 100-кілометрівці. Коли я сказав, що це моя перша 100-кілометрівка, вони думали, що неправильно щось зрозуміли, і ще декілька разів здивовано перепитували.
За такі довгі дистанції і гонорари мали би бути “довгими”?
– У той час преміальні, на жаль, ще не були такими поважними, як тепер. На Чемпіонаті світу вони були взагалі, можна сказати, символічними. Тих гонорарів мені ледве вистачило, аби розрахуватися за комунальні борги, які накопичилися, та пригостити друзів, кількість яких після перемоги різко зросла (сміється – авт.). Один столичний менеджер пообіцяв мені майже “золоті гори”. Я довірився, а він, намагаючись “продати” якнайдорожче мою участь у змаганнях, “побив горшки” з багатьма організаторами, і в підсумку я не отримав майже жодних матеріальних дивідендів за чемпіонський титул. Через рік світ отримав нового чемпіона, а я залишився наодинці зі своїми побутовими і матеріальними проблемами.
Унікальним є не лише те, що чемпіоном світу ви стали приблизно за два місяці до 40-річного віку, а й маючи, здавалося, несумісний з такими досягненнями діагноз – вроджена вада серця…
– Через цей діагноз у дитинстві лікарі готували моїх рідних до найгіршого. Але я зайнявся бігом і, слава Богу, провів більшість часу на спортивних аренах, а не в лікарнях. Якось вже у зрілому віці один лікар, дізнавшись, що я з таким діагнозом так бігаю, сказав: “Лише не зупиняйся – тобі треба бігати все життя”.
Жорстка Атлетика приєднується до співчуттів родині та друзям Сергія.
В матеріалі використані уривки статтей та фото з СпортБук та Молодий Буковинець
