Найтитулованіша українська скороходка Людмила Оляновська нещодавно поповнила свою колекцію нагород золотом командного чемпіонату світу на півмарафонській дистанції. Перемогу в Бразилії вона здобула разом із Ганною Шевчук і Марією Сахарук.
Після тріумфу Людмила в інтерв’ю «Жорсткій Атлетиці» розповіла, що думає про зміну дистанцій, чому відмовилася від пропозицій виступати за інші країни та які спортивні цілі ще вважає для себе невиконаними.
– Людмило, напередодні ви сказали, що ця золота медаль далася вам непросто. Розкажіть, у чому була складність?
– Передусім у тому, що я потрапила на цей чемпіонат світу без відбору. Я не виступала на чемпіонаті України, який був кваліфікаційним, через хворобу. Після дуже насиченого і успішного зимового сезону – справді яскравого і результативного – за три дні до старту в мене піднялася температура, з’явилися біль у горлі та нежить.
Ми вирішили не ризикувати і не проявляти «героїзм», тому подали звернення з проханням дозволити мені виступити на чемпіонаті світу без участі у національному відборі. Я дуже вдячна Федерації легкої атлетики України та виконкому, що вони пішли назустріч і дали мені таку можливість.
Після хвороби відновлення було непростим, а вже невдовзі я поїхала на навчально-тренувальний збір до Бразилії. До речі, хочу подякувати ФЛАУ, старшому та головному тренерам, Міністерству молоді і спорту за організацію цього збору. Акліматизація була надзвичайно важливою, адже ми фактично потрапили із зими в +26…+28 градусів.
За два кола до фінішу було відчуття, що зараз просто упаду
Окрім спеки, важливим фактором стала висота – близько 1100 метрів над рівнем моря. У таких умовах я змагалася вперше в кар’єрі. Це дуже специфічний досвід: навіть якщо ти добре готовий, організм може відреагувати різко. Не те, що потрошки падає швидкість, тут просто ти йдеш-йдеш, і в один момент тебе просто «обрізає» – ти просто вже дотягуєш. Ще рухаєшся, але вже не контролюєш ситуацію так, як потрібно.
На зборах ми більше працювали над акліматизацією – без надто інтенсивних навантажень. Тренувалися рано-вранці, обирали ділянки в тіні, щоб адаптуватися до умов.
Але вже безпосередньо на змагальній трасі відчуття були зовсім іншими. Під час офіційної розминки я відчула, що щось не так: закладало вуха, як у літаку, різко зростав пульс навіть при невеликому прискоренні.
Сам старт у жінок був о 12:50 – у саму спеку, під прямим сонцем. Це був найскладніший момент. Перші 10–12 кілометрів ще трималася, йшла в групі лідерів, усе було більш-менш контрольовано. Але потім настав той самий момент, коли організм «вимикає».
Ти ніби чуєш, що тобі підказують, але вже не можеш реагувати. Ноги стають «ватяними», руки не тримають ритм, усе тіло ніби відмовляється працювати. Я розуміла, що до фінішу залишилося два кола, але було відчуття, що просто упаду – усе пливло перед очима.
Я намагалася триматися, терла обличчя, вуха, щоб якось прийти до тями. І в цей момент старший тренер В’ячеслав Григорович підказує: потрібно дістати італійку, бо нам бракує очок у командному заліку.
І, попри стан, довелося додавати. На фініші я таки обійшла італійку. Можливо, це не було вирішальним у боротьбі з основними конкурентками – австралійками та іспанками, – але в той момент це було дуже важливо для команди.
Мені пощастило бути частиною цієї команди
Для нас важливу роль відіграла саме командна щільність результатів. Місця ж сумуються: якщо, наприклад, Аня сьома, я восьма, а Маша десята – у нас виходить 25 очок.
У найближчих суперниць ситуація була іншою: так, у них могли бути четверте і п’яте місця, але далі – вже 21-ша позиція, і в сумі це давало близько 30 очок.
Тому ключовим було те, щоб ми всі фінішували максимально близько одна до одної і якомога вище. Саме ця командна щільність і стала вирішальною.
Можна сказати, що мені пощастило бути частиною цієї команди. Вона справді сильна, і всі ми були приблизно на одному рівні готовності. У такому складі команда виглядала дуже потужно – і це стало нашою перевагою.
Такого зі мною ще не було, щоб настілки різко «накрило»
– Чи траплялося з вами раніше щось подібне на змаганнях?
– Щоб настільки різко «накрило» – коли ти все розумієш, можеш реагувати, але організм просто відмовляється працювати – такого раніше не було. Бувало важко, коли не можеш тримати темп, але це зовсім інше.
Пригадую старт ще в юніорському віці – тоді Кубок Європи проходив у Португалії. За 400 метрів до фінішу я просто втратила свідомість і впала. І навіть не усвідомлювала, що це станеться. Тут же ситуація інша: я розуміла, що можу впасти, але трималася.
Тоді я була ще зовсім юною, без досвіду. До того ж умови були дуже складні: спека близько 30 градусів, фактично розпал курортного сезону. Ми ж приїхали з України, де ще тривали збори в горах, в травні там місцями лежав сніг. Тобто організм просто не встиг адаптуватися. У підсумку я не фінішувала – втратила свідомість. Це був непростий досвід.
Після того старту, чесно кажучи, навіть виникали думки завершити кар’єру. Але з часом розумієш: це теж частина шляху.
Саме тому я завжди кажу, що молодих спортсменів потрібно обов’язково возити на міжнародні змагання. Незалежно від результату – це завжди досвід. Вони мають звикати до різних умов, до атмосфери, до рівня конкуренції.
Бо часто буває: спортсмен сильний, добре підготовлений, але приїжджає на великий старт – і губиться, не може показати свій рівень. Саме тому потрібна практика, потрібні старти, потрібен цей шлях.
У підсумку навіть невдалий досвід працює на тебе. З роками приходять і медалі, і результати. І, звичайно, завжди є над чим працювати – але я сподіваюся, що ще маю час, щоб реалізувати всі свої цілі.
Хочеться, щоб гімн України лунав якомога частіше і голосніше, на весь світ
– Коли ви фінішували, вже розуміли, що буде командна медаль?
– Так, ми це розуміли. Мені було очевидно, що медаль у нас буде, тому що жодна інша команда на той момент ще не фінішувала в повному складі, а ми вже були на фініші втрьох.
Тобто питання було не в тому, чи буде медаль, а в тому, якого вона буде ґатунку – золото чи ні. Перед нами вже фінішували дві іспанки, і всі чекали на третю спортсменку. Ніхто ж не знав, яке місце вона посяде. Якби вона, наприклад, фінішувала десятою, ми могли б поступитися.
Ми з дівчатами зібралися разом, до нас підійшов старший тренер В’ячеслав Григорович, також був наш з Анею особистий тренер Олексій Шелест, і лікар команди. І почалося це напружене очікування – поки фінішують суперниці й стане зрозумілою сума очок.
Тому на фініші ще довелося добряче понервувати: перші чи не перші, золото чи ні.
– Які емоції ви відчули, коли зрозуміли, що зараз звучатиме гімн України?
– Для мене це вже не перший гімн України на міжнародних змаганнях, але кожного разу це особливі емоції. Це завжди дуже приємно. Я завжди співаю його, і хочеться, щоб він лунав якомога частіше, голосніше, на весь світ.
І не лише в нашому виді спорту чи на Олімпійських іграх, а загалом – щоб Україна перемагала всюди.
Коли ми їхали на цей командний чемпіонат, то, мабуть, кожна з нас пообіцяла і собі, і команді, і тренерам, що зробить усе можливе. І я думаю, ми справді віддали максимум у тих умовах.
Хоча, якщо дивитися суто на підсумковий час на півмарафоні, це, можливо, не наш найсильніший результат. Тож, мабуть, є ще резерв і розуміння, що ми можемо бути ще сильнішими.
Спортивну ходьбу поступово витісняють з великих змагань
– Що ви думаєте про зміну дистанцій у спортивній ходьбі? Це для вас плюс чи мінус?
– Я вважаю, що це неправильне рішення. Історично спортивна ходьба трималася на двох ключових дистанціях – 20 і 50 кілометрів. Саме 50 км була символом надлюдської витривалості, дистанцією для справжніх «титанів». Люди роками готувалися до неї, жили цим!
20 кілометрів – це класика, олімпійська дистанція. І, на мою думку, саме вона мала б залишатися незмінною. Багато спортсменів, тренерів і суддів із різних країн негативно ставляться до цих змін.
Складається враження, що спортивну ходьбу поступово витісняють із програми великих змагань. Наприклад, на Олімпійські ігри в Лос-Анджелесі дисципліна ще включена, але щодо Ігор у Брісбені 2032 року – поки що немає визначеності.
Спочатку прибрали 50 км, замінили на 35, потім і 35 фактично зникли, натомість з’явилася змішана естафета. Але її формат викликає багато запитань. Я сама брала в ній участь і можу сказати, що це виглядає не зовсім логічно.
Якби, наприклад, зробили естафету 4×10 км і в ній було четверо учасників – це було б зрозуміліше, видовищніше. А зараз – це 42 км на двох спортсменів, розбиті на чотири етапи. Після першого відрізку ти ніби відпочиваєш 40 хвилин, організм починає відновлюватися, «заливає» ноги, а потім знову потрібно виходити і працювати на максимум. Це неприродно для організму.
Багато фахівців – італійські, французькі, тренери, судді – також відкрито говорять, що такі зміни шкодять дисципліні. До того ж формат постійно змінюється, і організаторам щоразу доводиться підлаштовуватися навіть щоб облаштувати дистацію – змінити її довжину.
Якщо говорити про результати, то вони суттєво не змінюються. Швидкості залишаються приблизно тими ж, що й на 20 км – жінки як йшли по 4.20 – 4.18 – так вони і долатимуть півмарафонську дистанцію. Те саме і в чоловіків – на 35 чи 42 км темп залишається однаковим.
Нам пояснюють, що ці зміни мають зробити дисципліну цікавішою. Але, по суті, це все одно спортивна ходьба – незалежно від того, як назвати дистанцію: 20 км, півмарафон чи марафон. І я не впевнена, що це дійсно додає глядацького інтересу.
Багато спортсменів і тренерів поділяють цю думку. Але, відверто кажучи, від нас мало що залежить. Було багато звернень, петицій – і щодо повернення 50 км, і щодо введення жіночої «п’ятдесятки» в олімпійську програму. Реакції не було.
Натомість отримали змішану естафету, яку, до речі, вже через рік прибрали.
– Тобто для вас немає великої різниці – пройти ще цей додатковий кілометр?
– Абсолютно немає різниці. Я, до речі, восени вже пробувала півмарафон – і доволі непогано його подолала (показала найкращий результат сезону в світі, – прим.ред). Це лише один додатковий кілометр, який суттєво нічого не змінює.
Навіть тренувальний процес не зазнав змін: ні обсяги, ні структура тренувань. Ми як готувалися до 20 км, так і готуємося до півмарафону – все залишається практично тим самим.
Мене зараз готують два потужних тренера
– Хто зараз вас тренує?
– Мій особистий тренер – Олексій Петрович Шелест. Ми працюємо разом трохи більше двох років. Водночас із моїм попереднім тренером, Анатолієм Васильовичем Соломіним, у мене тееж залишилися дуже хороші робочі стосунки.
Фактично ми працюємо в такому форматі: Олексій Петрович відповідає за тренувальні плани, за підготовку на зборах і змаганнях. А Анатолій Васильович контролює процес на місці – стежить за технікою, швидкістю, допомагає з організаційними моментами, коли я тренуюся в Київській області.
Тобто він залишається дуже важливою частиною моєї кар’єри – це тренер, який мене сформував як спортсменку.
– В останні роки у вас помітний прогрес: легендарна бронза чемпіонату Європи в Римі, золото командного чемпіонату Європи, найкращий результат в світі на 5000 м у приміщенні. Це пов’язано зі співпрацею з Олексієм Шелестом?
– Безумовно, це пов’язано. Змінилися підходи до тренувань, методика – і це дало результат. Це вплинуло і на швидкість, і на загальний рівень підготовки.
Але водночас не можна забувати і про попередній етап. Наприклад, бронзову медаль чемпіонату світу 2015 року я здобула разом з Анатолієм Васильовичем Соломіним. Так само з ним були встановлені рекорди України на 20 км, цей результат досі залишається неперевершеним, в тому числі мною. Разом ми також вибороли срібло чемпіонату Європи в Цюриху 2014 року.
Тому зараз два важливих, сильних, розумних, потужних тренера, які просто тренують поки що одну і ту саму людину. Вони не конкурують між собою, а доповнюють один одного. Деякі результати я вже перевершила, інші – ще ні. І поки складно сказати, чи вдасться це зробити.
Але головне – ми рухаємося в правильному напрямку.
– Минулого року на командному Чемпіонаті Європи ви показали свій найкращий результат за останні 10 років. Чи очікували від себе такого?
– Це найкращий результат за 10 років, але не особистий рекорд. А до нього ще близько 40 секунд. Звичайно, ми очікували хороший результат, можливо, навіть трохи кращий. Я була в хорошій формі, але, можливо, не в ідеальному стані. Тому, скажімо так, це хороший показник, але ще є куди рости.
– Як так сталося, що ви почали працювати з двома тренерами? Це була ваша ініціатива?
– Можна сказати, що так, але поштовх дав саме Анатолій Васильович. У якийсь момент ми зрозуміли, що результати стабільні, але немає прогресу – один і той самий час, без руху вперед.
І він сам сказав: спробуй попрацювати з іншим тренером. Фактично він мене відпустив і підштовхнув до цього рішення. І коли це сталося, я зрозуміла, що потрібно або щось змінювати, або вже завершувати кар’єру.
Чому завершувати? Тому що потрапляти до складу збірної для мене ніколи не було самоціллю. Я завжди хочу максимум.
Я дуже вдячна Олексію Петровичу, що він погодився зі мною працювати. Це було непросте рішення і для нього. Він сам казав: «Ти вже сформована спортсменка, особистість, у тебе з Анатолієм Васильовичем сильний тандем – як я можу втручатися?».. Але в підсумку ми погодили співпрацю, і у нас усе склалося.
Водночас Анатолій Васильович залишається надзвичайно важливою частиною моєї кар’єри – це тренер, який сформував мене як спортсменку. Я дуже вдячна йому за те, що він зробив моє ім’я.
Так само вдячна і Олексію Петровичу – за новий етап у кар’єрі, за результати, зокрема рекорд світу і виступ у Римі, після якого мене почали значно частіше впізнавати.
Залишаюся в спорті й готова працювати ще не один рік
– Я спілкувалася з вашими партнерками по команді – для них золото в Бразилії стало найбільшим досягненням у кар’єрі, і тепер вони мріють про особисті медалі. У вас уже є нагороди найвищого рівня. Яку мету ставите перед собою зараз?
-Так, у мене справді є багато нагород, і я вдячна за це обом своїм тренерам. Є особисті медалі чемпіонатів Європи в різних вікових категоріях, є командні нагороди, є бронза чемпіонату світу.
Це все дуже цінно, але в мене досі немає олімпійської медалі. Будь-якої – я була б вдячна за медаль будь-якого ґатунку. Саме це зараз моя головна мета.
Тому я залишаюся в спорті й готова працювати ще не один рік, якщо потрібно – не один сезон і не один олімпійський цикл.
Водночас я дуже вдячна і за це командне золото. У нас справді неймовірна команда – і цей старт це показав, як і гімн України, який почув увесь світ.
Ця медаль – не лише для мене. Вона «поїхала» в різні куточки України: не лише у Київську, а й у Волинську та Івано-Франківську області. Але водночас у мене є ще одна, дуже важлива ціль, до якої я йду.
– Націлені вже на Олімпіаду в Лос-Анджелесі?
– Ні, зараз ніхто настільки далеко не заглядає і не загадує. Основний старт цього сезону – чемпіонат Європи в Бірмінгемі, тому вся підготовка спрямована саме туди. Після Бразилії нам одразу сказали: дівчата, ви молодці, але головний старт – попереду.
Для нас дуже важливо представляти Україну у світі – незалежно від того, які це змагання: чемпіонати, матчеві зустрічі чи комерційні старти. Кожен наш виступ нагадує, що Україна є, що вона бореться і стоїть.
Ми робимо все, що можемо. Не всі бачать, через що ми проходимо, але ця робота триває щодня. Хочеться, щоб звучав гімн України, піднімався наш прапор.
І, звичайно, ми вдячні Збройним силам України, усім військовим, захисникам і захисницям за можливість жити, тренуватися і представляти свою країну.
– Наскільки я знаю, ваш чоловік – військовий?
– Так. Мене часто питають, як я це переживаю. Але я просто налаштована бути сильною. Я завжди була сильною і розумію, що зараз потрібно бути ще сильнішою – бути готовою до будь-якого розвитку подій.
Життя продовжується. Ми всі працюємо заради цього. Бо якщо сьогодні не піде захищати країну мій чоловік, брат чи чийсь батько – то хто тоді? Я не хочу, щоб була війна. Моя найбільша мрія – це мир для моєї дитини і для всіх дітей.
Але ми опинилися в ситуації, коли або захищаємося, або нас не буде. Ми не можемо скласти руки, бо ми українці.
Мені пропонували виступати за три різні країни
– Ви часто буваєте за кордоном. Чи цікавляться там війною в Україні?
– Коли ми були в Бразилії, ця тема там майже не звучить. Багато хто взагалі не знає, що в Україні досі триває війна. Коли ми про це розповідаємо, вони дивуються – кажуть, що щось чули, але думали, що вже все завершилося.
Зараз про це говорять значно менше. Але є люди, які стежать, підтримують, пишуть у соцмережах, запитують, чим можуть допомогти – і це дуже цінно.
Мені пропонували виступати за три різні країни – обіцяли громадянство, умови, можливість перевезти сім’ю. Я вдячна за таку увагу, але для мене це неможливо. Я нікуди не поїду і не зміню громадянство. Свою землю, свою країну із собою не забереш.
– Коли почалося повномасштабне вторгнення, у Броварах було небезпечно. Ви виїжджали?
-У Броварах справді було неспокійно, але я цілеспрямовано не виїжджала. Але через два місяці після початку повномасштабної війни Федерація легкої атлетики та Міністерство домовилися про навчально-тренувальний збір у Туреччині. Нам запропонували поїхати, навіть із дітьми, і забезпечили всі умови.
Я поїхала на 40 днів разом із сином – йому тоді було три роки. Це був непростий, довгий збір. І коли з’явилася можливість залишитися довше, я відмовилася – хотіла повернутися додому.
Попри складну ситуацію, мені було важливо бути вдома. Я казала, треба – я піду “коктейлі Молотова” робити, буду сітки плести, все, що можна буду робити, але я їду додому, бо мені треба вдома!
– Багато спортсменів зізнавалися, що після початку війни думали завершити кар’єру, бо спорт здавався неважливим. У вас були такі думки?
– Саме таких – ні. Звісно, був стан розгубленості, коли не розумієш, що робити і куди себе подіти. Але коли тобі кажуть: ви маєте виконувати свою роботу, щоб світ пам’ятав про Україну – ти просто встаєш і робиш її.
Кожен на своєму місці. Хтось іде воювати і захищати країну, лікарі рятують життя, а спортсмени – представляють Україну у світі. Це теж важливо.
Чесно кажучи, питання «навіщо я це роблю?» у мене виникає не через війну, а у складні особисті моменти – після невдалих стартів або проблем зі здоров’ям. От, наприклад, після Бразилії мене дуже сильно «накрило» фізично – було важко навіть по квартирі пересуватися, не те що тренуватися. І тоді з’являються такі думки, бо ти реально страждаєш.
А в усьому іншому – головне, щоб нічого не боліло, і можна працювати далі.
Якщо спортсмен перестає аналізувати себе – треба зав’язувати
– Ви самокритична людина?
– Дуже. Я завжди аналізую свої виступи – навіть коли все складається ідеально. Прокручую змагання знову і знову: де можна було зробити краще, де припустилася помилки.
Навіть після успішних стартів. Наприклад, торік на командному чемпіонаті Європи я показала найкращий результат за 10 років, здобула особисту й командну медалі – але все одно мала до себе чимало запитань.
Так само і після Бразилії. З одного боку, виступ вдалий, усе склалося, є за що бути вдячною. З іншого – розумію, що могла виступити краще.
До того ж були об’єктивні причини: я не повністю відновилася після хвороби, а напередодні старту мала температуру 37. Виходити з таким станом на дистанцію в +28 – серйозне випробування. Організм перегрівається, і складно контролювати цей процес.
Я вимоглива до себе – як у тренуваннях, так і на змаганнях. Вважаю це нормальним: якщо спортсмен не аналізує свої дії і не працює над помилками, тоді, мабуть, уже варто замислитися про завершення кар’єри.
– На початку травня в Алітусі відбудеться сильний турнір зі спортивної ходьби, де ви є однією з головних зірок. Плануєте виступати?
– Так, останні три роки я там вигравала. Встановила рекорд змагань на 20 км по шосе і на 10 км на стадіоні.
Цього року мене також особисто запросили. Там завжди дуже тепло приймають, підтримують Україну, цікавляться ситуацією, це дуже приємно.
Але після тих «гойдалок» зі здоров’ям після Бразилії я поки не дала остаточної відповіді. Команда їде, і досить велика, але я ще не впевнена, що буду готова. Щоб їхати треба бути в нормальному стані, я не відчуваю себе супер готовою. А просто поїхати – це не в моїх правилах.
Тепер мене хвилює тільки одне: як знову побити цей рекорд
-На початку цього року ви показали найкраще світове досягнення на 5000 метрів у приміщенні – ви очікували, що станете першою спортсменкою в історії, яка вийдете з 20 хвилин?
-Так! Результат із 20 хвилин я очікувала вже декілька років тому. І завжди мене запитували: що сталося, чому немає цього результату?
А от тепер маємо нинішній результат. Минулого року я ж пройшла 20:26, і в будь-якому випадку ми готувалися – не прямо на такий час, але на хороший результат точно. Завдання було дійти десь до 20:10, трохи покращити рекорд. Але ж можливості різні: може бути різний стан, різні обставини.
І коли я почала, то завдання було стартувати спокійніше, а потім іти рівніше. Але я почала й не відчула, що взяла занадто швидкий темп. Як виявилося, це було нормально. Перший кілометр я пройшла за 4 хвилини – десь 3:59. І вже немає сенсу потім різко скидати темп до 4:10 – це виглядає нелогічно. Тому я постаралася другий і третій кілометри пройти приблизно так само.
На четвертому кілометрі тренер очікував, що я «закислюся», що мене трохи «підсадить». Але цього не сталося. Звичайно, коли тобі залишається один кілометр до фінішу і ти перші чотири проходиш стабільно, то розумієш, що перебуваєш у хорошому стані.
У мене по дистанції були вболівальники, підказували час. Було цікаво, як швидко я йду, і мені повідомляли час кожного кілометра. Сестра теж стояла на дистанції й казала: «Куди ти преш?»
Я розуміла, що на чотирьох кілометрах у мене було приблизно 15:58, тобто вже треба було додавати на п’ятому. І зараз, прокручуючи ці змагання, думаю, що могла б пройти ще швидше – секунд на три.
Тепер мене хвилює тільки одне: як знову побити цей рекорд. Це дуже швидко, це приємно, але це трохи не ті рекорди, які потрібно показувати. От, наприклад, у Бразилії треба було йти рекорд.
-Рекорд Європи?
– Як мінімум. Зараз у півмарафоні рекорд світу ще не настільки високий, його не так багато разів показували і не в найкращих умовах. Тому там можна було б боротися за рекорди. Але в тих умовах це було неможливо.
-Як лідерка української спортивної ходьби, що б хотіли сказати нашим читачам?
Хочу сказати, що запрошую всіх, хто втомився бігати, переходити на ходьбу. Молодих, дітей, старших – усіх запрошую у спортивну ходьбу для розвитку й популяризації нашого виду спорту. Тому що він справді класний: це витривалість, це сила. І нам потрібні люди!
Вам просто варто прийти і спробувати. Хтось каже, що це дивний або смішний вид спорту… а ви спробуйте – чи зможете ви так пройти? Тому що потрібно йти правильно, технічно, швидко і бути витривалим.
Я запрошую всіх спробувати спортивну ходьбу!
Спілкувалася Олена Назаренко
«Це був шок»: Ганна Шевчук – про перемогу на командному Чемпіонаті світу
