На командному чемпіонаті світу зі спортивної ходьби в Бразилії жіноча збірна України виборола золото в командних змаганнях на півмарафонській дистанції. Найкращий особистий результат серед українок показала Ганна Шевчук, яка фінішувала сьомою.
Командне «золото» чемпіонату світу стало найвищою нагородою в кар’єрі франківської атлетки. Про емоції від перемоги вона розповіла «Жорсткій Атлетиці».
«Я не очікувала, що мрія здійсниться так швидко»
– На початку цього року ми з вами спілкувалися, і тоді ви сказали, що найбільша мрія – медаль світового рівня. Які емоції сьогодні, коли мрія здійснилася?
– Чесно кажучи, я не очікувала. Звісно, дуже хотіла, але не думала, що ця мрія здійсниться так швидко. Я дуже щаслива, тому що це справді моя перша глобальна медаль. Мені дуже приємно, що ми ростемо, що прославляємо Україну, що про нас чують у світі. Це неймовірні відчуття – коли звучить гімн України, коли всі його чують, коли ми найкращі на трасі, коли ми виграли й стали чемпіонками. Це дуже круто!
– Про що ви думали, коли стояли на п’єдесталі, а лунав гімн України?
– Я була переповнена щастям і гордістю. Ми доводимо, що сильні, навіть попри те, що в нас війна. Коли ми давали інтерв’ю в після перемоги, теж про це говорили – що в Україні війна, але ми не здаємося. Ми вдячні нашим захисникам за те, що маємо можливість виступати.
І ще була особлива гордість, що це сталося у велике свято – Великдень в Україні. Ми ніби зробили свій внесок у цей день, щоб світ побачив, що ми є, що ми тренуємося, що Україна сильна і незалежна. Попри всі труднощі ми виходимо і боремося до кінця.
– Як вам давалася дистанція? Чи відчували на трасі, що це може бути командна медаль?
– Чесно – ні. Зазвичай я розумію, на якій позиції йду, а тут — ні. Я не знала ні своєї позиції, ні командної. Просто йшла, тримала концентрацію на суперницях, слухала підказки свого тренера Олексія Шелеста. Також дуже підтримував старший тренер В’ячеслав Тертишник.
Вони працювали як команда: мій тренер підказував те, що важливо саме для мене, а В’ячеслав Григорович – більше психологічно. Він дуже добре знає, як мотивувати. Кожній із нас говорив щось своє.
Мені, наприклад, постійно повторював, що ми програємо: «Аня, давай, ми програємо». І я через це ще більше прискорювалася. Він казав: «Від тебе все залежить», і я розуміла, що треба додавати.
Чесно, через його слова я думала, що ми навіть не в трійці. Уже на фініші наздогнала італійку, намагалася дістати австралійку, але там був уже занадто великий відрив. Проте я робила все можливе, щоб максимально наблизитися до лідерок і обігнати ще когось на фініші.
Зрештою, ця тактика зіграла свою роль. Його слова «ми програємо» стали для нас мотивацією. Думаю, кожна з нас тоді додавала, бо розуміла – треба ще швидше.
«Думала, що ми треті або четверті»
– Що ви відчували, коли чекали оголошення командного результату?
– Я думала, що ми будемо треті або четверті. Ніхто нічого не знав. Я питала у В’ячеслава Григоровича, а він відповідав, що теж чекає офіційного результату.
Я весь час сміялася від хвилювання. Сподівалася, що буде хоча б якась медаль, але не була впевнена. І коли після фінішу мені сказали, що ми перші – це був справжній шок. Я просто не могла повірити, що ми чемпіонки. Це було як сюрприз.
– Чи підтримували ви одна одну під час дистанції?
– Я дуже переживала за Машу. Люда йшла в лідерах, а я хвилювалася саме за Машу, бо не бачила, на якій позиції вона перебуває. Часто оберталася, намагалася її знайти, просто проконтролювати, де вона. Хотілося щось підказати чи підтримати, але через відрив це не завжди вдавалося.
Коли Маша була поруч, я не хвилювалася — ми йшли разом, як команда. Але коли вона трохи відстала, з’явилося занепокоєння: чи зможе втримати темп. Нам казали, що від третьої учасниці дуже багато залежить. Якщо команди мають однакову кількість очок, вирішальним стає місце третьої спортсменки. Тому я особливо переживала під кінець дистанції, адже в такий момент може трапитися будь-що.
За Люду я не хвилювалася – знала, що вона попереду і бореться за високі позиції. У мене ж була інша тактика: почати спокійніше, а потім, за можливості, додавати наприкінці. Умови були дуже складні – спека, висота (майже 1200 метрів над рівнем моря), що суттєво впливає на організм. Я розуміла, що виснаження може прийти вже після 10-го кілометра – це було видно і по чоловіках.
Тому першу частину дистанції намагалася пройти максимально економно, щоб мати ресурс додати на другій половині, якщо буде боротьба на фініші. Але цього разу учасниці досить сильно розтягнулися, і щільної боротьби не вийшло. Тож я просто намагалася максимально швидко фінішувати, щоб наблизитися до суперниць і, за можливості, когось обігнати.
«Не вважаю, що зробила щось надзвичайне»
– Чи очікували ви, що фінішуєте швидше за Людмилу Оляновську?
– Чесно – ні. Я реалістка і розумію, що Люда – лідер. Не очікувала, що так складеться, але це спорт – сьогодні я попереду, завтра вона. Головне, що це командний успіх. Не так важливо, хто сьомий чи восьмий – я не вважаю, що зробила щось надзвичайне. Просто показала свій результат, над яким ми працювали з тренером.
Але все ж я більше люблю довші дістанції. Хоча маю досвід на дистанції 20 км, це не нове для мене, але все ж таки марафон мені ближчий.
– Тобто на цей сезон ви не передумали переходити на коротшу дистанцію після цього успіху?
– Ні. Я реалістка і розумію, що на чемпіонат Європи всі будуть дуже добре підготовлені. Я хочу мати більше впевненості у своїх шансах на медаль, ніж просто працювати без чіткого розуміння результату.
На марафоні також буде висока конкуренція, але й у півмарафоні вона серйозна. Проте я більше вірю в себе саме в марафоні – розумію, що можу витримати цю дистанцію, йти довше і щвидше.
Можливо, на півмарафон я більше орієнтуватимуся ближче до Олімпійських ігор, коли буде чітке розуміння однієї основної дистанції. Тоді підготовка буде більш цілеспрямованою.
А наразі, поки є вибір, ми з тренером вирішили, що основний акцент – на марафоні, зокрема на чемпіонаті Європи. Щоб ми не ходили марафон дуже часто, а зробили один той старт, і дасть Бог, влучно.
– Вам складно було змагатися в таких погодних умовах?
– Поки що для мене найважчим стартом залишається Токіо — там було значно гірше: дуже спекотно й душно. У Бразилії теж було непросто – волога погода, і коли виходило сонце, воно сильно припікало. Але загалом це відчувалося трохи легше.
Погода була неідеальною, але всі учасниці перебували в однакових умовах. Усе залежить від того, як ти підготувався, де проходили збори. І я вважаю, що цього разу наш тренерський штаб дуже правильно підійшов до підготовки. Ми провели збори безпосередньо в Бразилії, в тих умовах, де мали стартувати, акліматизувалися і були готові до навантажень.
Деякі інші збірні, як видно з результатів, до цього не були готові – багато сильних спортсменок не впоралися з умовами. Тому можна сказати, що цього разу Україна дуже якісно попрацювала – і тренери, і команда загалом. Дуже добре, що ми змогли підготуватися саме на місці.
Для мене Бразилія тепер – одна з улюблених країн
– Що вам найбільше сподобалося в Бразилії?
– Там дуже привітні люди і надзвичайно красива природа. З нами тренувався призер Олімпійських ігор Кайо Бонфім, ми працювали разом із його сім’єю. Вони нас підтримували, допомагали – це дуже цінно. Не всі суперники готові бути настільки відкритими й дружніми. Тому для мене Бразилія тепер – одна з улюблених країн серед тих, де я побувала.
Дуже важливо, що ми приїхали заздалегідь. Особисто мені знадобився приблизно тиждень, щоб адаптуватися. Повноцінно я відчула, що готова, десь на 12-13-й день. Тому, якщо їхати на далекі старти – наприклад, у Японію чи Бразилію – варто планувати виступ не раніше ніж через 13-15 днів після прибуття.
Це якраз те, про що я говорила раніше: українські спортсмени дуже сильні, але нам часто не вистачає умов. Цього разу все було організовано на високому рівні – і результат одразу видно: дівчата стали чемпіонками світу.
У нас був лікар, масажист, усі питання оперативно вирішувалися. Були хороші умови для відновлення, якісний тренувальний процес – і це дало результат.
– Чи вітали вас представники інших країн після перемоги?
– Так, вітали. Але, думаю, мало хто очікував, що ми переможемо, особливо іспанок – вони дуже сильні в спортивній ходьбі. І, чесно кажучи, самі іспанки не виглядали надто щасливими, побачивши нас на першій сходинці п’єдесталу. Для них це було несподівано, що ми змогли їх обійти.
Все в наших руках і в наших ногах
– Наступна мета – особиста медаль на міжнародному рівні?
– Так, звичайно, хочеться особисту медаль. Дуже хочу здобути її на чемпіонаті Європи. Сподіваюся, що цей сезон, який уже так добре почався, і надалі буде вдалим.
Все можливо, все в наших руках і в наших ногах. Ми будемо працювати над цим. Головне, щоб було здоров’я, хороша підготовка, і не було проблем інших – у нас все ж таки в країні війна. Але сподіваюся, все складеться.
– Головний старт сезону – чемпіонат Європи. А до того ще будуть змагання?
– Так, плануємо виступити на міжнародних змаганнях в Алітусі на початку травня. Потім буде чемпіонат України в червні – там я також стартуватиму на півмарафонській дистанції. А марафон залишаємо «на десерт».
– Тобто дебют у марафоні все ж відбудеться саме на чемпіонаті Європи?
– Так, це буде мій дебют. Мені подобається вперше виходити на дистанцію саме на великих стартах – є певна легкість, бо ще немає зайвих очікувань. Але водночас я вже розумію свої можливості і сподіваюся, що зможу показати хороший результат.
Чесно, такого старту сезону я не очікувала – він вийшов навіть кращим, ніж могла уявити. Сподіваюся, так буде й надалі.
