Юлія Левченко нещодавно виборола срібло чемпіонату світу в приміщенні в польській Торуні. Для 29-річної стрибунки цей результат став довгоочікуваним проривом після затяжної безмедальної серії на головних стартах планети — востаннє киянка здобувала медаль світового рівня ще у 2017 році, коли виграла «срібло» чемпіонату світу в Лондоні.

Про емоції від нагороди, і те з чого все починалося, перша красуня української «королеви спорту» розповіла в прямому ефірі програми «Сніданок з 1+1».

– Які відчуття від срібла на чемпіонаті світу?

– Дуже класні відчуття, дуже круто. Нарешті я дострибнула до подіуму. І дуже круто, що у нас було дві українки на подіумі. Це теж момент, щоб цим пишатися.

“Дівчата не хотіли зі мною грати, бо у мене була агрессивна гра”

Біговий клуб у Києві - Track & Speed Club
Біговий клуб у Києві - Track & Speed Club
Біговий клуб у Києві - Track & Speed Club
Біговий клуб у Києві - Track & Speed Club

-А з чого все починалося, хто розгледів ваш талант в дитинстві?

– Вчителька фізкультури Тамара Костянтинівна. Я була дуже жвава, любила бігати – мене ставили у футбол і баскетбол грати з хлопцями. Тому що дівчата не хотіли зі мною грати, бо у мене була агрессивна гра. І от моя вчителька побачила, що я така жвава, активна дитина. Так вийшло, що в нас були якісь шкільні змагання, на які прийшов тренер з легкої атлетики і сказав приходьте на тренування, я була дівчинка висока. Мені тоді було років 13. Але для легкої атлетики це класний вік. 

Прийшла на гімнастику у 5 років – мені сказали, що я вже «пенсіонерка»

Я починала з художньої гімнастики, але там не задалось. Я прийшла на гімнастику років у 5, і тоді вже мені сказали, що я «пенсіонерка», треба було в 3 приходити.

Насправді в легкій атлетиці це дуже круто, що ти можеш трохи пізніше починати свій спортивний шлях і, в принципі, нічого не пропускаєш.

Я не одразу пішла на тренування, коли мене запросили – сумнівалася. Але вчителька фізкультури взяла мене за руку і привела на перше тренування.

– Батьки ваші не займалися спортом?

– Мій тато в дитинстві займався легкою атлетикою – він бігав 400 і 800 м, мав уявлення про цей спорт.

«Я виграла золото, а батьки питають: «Ти, може, не зі своєю віковою категорією стрибала?»

– І коли прийшли перші успіхи?

– Я прийшла на перше тренування, щось там стрибнула – мені сподобалося.
За кілька днів, не знаю, може за тиждень, я потрапила на змагання і виграла там золоту медаль. Приходжу додому, кажу: «Я золоту медаль виграла». А батьки питають: «Ти, може, не зі своєю віковою категорією стрибала? Як це можливо?»

– Тобто вам це давалося легко?

– Так! Це так і має бути – якщо до чогось є здібності і тобі подобається, то воно має йти природним шляхом, легко. Ну, звичайно, на початку це легше, потім трохи важче, але в цілому все має бути в кайф.

– А відчуття хвилювання в секторі за цей час змінилося?

– Коли мені було 13 років і зараз – хвилювання одні й ті самі. Звісно, ранг змагань виріс, але в цілому все те саме.

– А як справлятися з хвилюванням?

– Воно має бути, треба його прийняти.

Юлія Левченко: «Я кайфанула від змагань – і за цей кайф отримала медаль»