23-річна Анісія Лочман вперше в кар’єрі виграла дорослий чемпіонат України. У Києві атлетка перемогла на дистанції 60 м з бар’єрами з результатом 8,27 с. Про емоції від дебютного золота, роботу з Сергійєм Копанайко та власний потенціал у спринті Анісія розповіла в коментарі «Жорсткій Атлетиці».
«Побачила Усейна Болта і закохалася в легку атлетику»
— Анісіє, ти пробувала себе в дуже різних проявах легкої атлетики — висота, багатоборство, а тепер бар’єри. Розкажи, чому так складалося і чому, врешті-решт, ти прийшла до бар’єрів?
— Знайомство з легкою атлетикою відбулося у 2013 році, на жаль, у росії, в Москві, на чемпіонаті світу. Але саме там я вперше закохалася в легку атлетику, бо побачила її наживо. Я побачила Усейн Болт і сказала: «Я хочу бігати, як він». І я йшла в Київ, сюди, до Ірини Григорівни вже з намірами бігати, але на той момент ми не знайшли більш кваліфікованого тренера у спринті. Вона сказала: «У тебе і висота виходить, ти стрибуча, у тебе все класно». І якось так ці сім років я провела у висоті.
Під час цих семи років я пробувала себе в довжині, трошечки у спринті, але не так добре виходило. Після переходу до Сергія Євгеновича ми вирішили робити багатоборство, бо багато людей казали, що в мене є потенціал. На жаль, мій організм не витримав: один раз порвався меніск, потім зв’язка надколінника, згодом зламалася кістка в стопі. Тому я відійшла від цього.
Але в багатоборстві найкраще виходили спринт і бар’єри. Технічні, метальні види давалися важко. У висоту я вже не хотіла повертатися, бо відстрибала сім років і розуміла, що це не зовсім моє. А от спринт мені дуже подобався.
«Я обожнюю 800 метрів — мені подобається страждати»
— Тобто історія про те, що твій улюблений вид — 800 метрів, це неправда?
— Ні, це правда! Я обожнюю 800. Навіть інколи жартую, що мені так не вистачає цих робіт. Я мазохіст (сміється), мені дуже подобається страждати на тренуваннях — щоб аж нудило, щоб лежала закислена і казала: «Блін, хочу ще». Але ми обрали спринт-бар’єри, бо спринт не так добре йде, як бар’єри. Я відчуваю ритм, і мені це більше подобається.
— Сергій Копанайко казав, що через високу швидкість тобі спершу було складно впоратися з технікою.
— Так, це теж правда. Не всі бар’єристки мають такий потенціал у гладкому спринті. Наприклад, 200 м я добре пробігла позаминулого літа, майже не тренуючи, зробивши кілька робіт. Так само і 100 м — після операції, буквально через чотири місяці, ми «вистрілили».
Тому я інколи досі не можу впоратися зі швидкістю. Коли набираю надто високу, можу просто влетіти в бар’єр і не знати, що з ним робити. Навіть у фіналі ЧУ — на останньому бар’єрі — я надто швидко влетіла, не встигла довести поштовхову ногу, зачепила і, відповідно, втратила частки секунди.
Про конкуренцію: «Не вистачає драйву»
— Як ти зараз оцінюєш конкуренцію? Минулого року була одна лідерка, до неї підбиралися інші. Зараз вона не виступає, і тут «вриваюся» ти.
— Здається що я «вриваюся», бо пропустила три сезони на бар’єрах. Я ніколи не зневажала дівчат, у мене завжди була повага до суперниць. Мені навіть не вистачає Іри Будзинської — у неї є характер, вона може зачепитися в боротьбі. Зараз я не відчуваю сильної конкуренції — не вистачає драйву, драми, історії.
Минулого року була Аліна Кішкіна — дуже талановита дівчина, але вона не хоче більше бігати бар’єри. Аня завершила кар’єру, Іра перейшла на довжину. Ті, хто залишилися, просто у них не склалося цього сезону.
«Хотіла 8,15–8,17»
— Як ти оцінюєш свій потенціал у секундах? Якби не зачепила останній бар’єр?
— Я сподівалася хоча б на десяту швидше. Планувала бігти 8,15–8,17. Трошки зняти з особистого рекорду (8,21), який встановила тут, у Києві, і піднятися в рейтингу перед чемпіонатом світу. Зараз розумію, що треба було ще краще відпрацювати.
«Або Бірмінгем, або йду»
— Які цілі ставиш із тренером?
— Дуже хочу потрапити на чемпіонат Європи в Бірмінгемі. Літній сезон був невдалим, тому після відпочинку я навіть сказала собі: або Бірмінгем, або йду. Зараз думка змінилася — я відчуваю впевненість, повернулася на бар’єри повноцінно. Тому так, я ставлю собі ціль, розумію що там високі нормативи, але й ми не просто так тренуємося!
І плюс коли довгі бар’єри відкриті там у мене кращий потенціал, бо я розганяюся. Якщо тут інколи не вистачає дистанції, то там її достатньо. Навіть торік майже не тренуючись ми з 14,40, на 13,56 скакнули кинули за один сезон.
Про роботу з тренером
— Ти тренуєшся з Сергієм Копанайком уже шість років. Чому свого часу перейшла до молодого тренера?
— Ми разом з 2020-го. По перше я повірила в нього. Мені хотілося щось нового. Я бачила, що тренер багато чого знає, навіть незважаючи на те, що він був молодим. Він був такий палкий дуже, йому хотілося показати, що він може натренувати. І такий він був, дійсно дуже відкритий та щирий. Я не розглядала переїзд в інше місто, тому цей варіант був для мене найкращим. І я вважаю, що не помилилася.
«Наразі на ногу стати не можу»: Табашник про травму на ЧУ-2026
