Цієї весни Олег Дорощук виграв чемпіонат світу у приміщенні в секторі стрибків у висоту – це перше в історії України золото ЧС у цьому виді в закритих приміщеннях. До цього Дорощук записав на свій рахунок золото ЧЄ-2025 у приміщенні, якого в українській історії також раніше не було. Додамо, що Олег – фіналіст Олімпіади в Парижі (6 місце), ЧС у Токіо (4 місце), бронзовий призер чемпіонату Європи в Римі-2024, дворазовий срібний призер фіналу Діамантової ліги. Також неодноразово був призером чемпіонатів світу і Європи у молодших вікових категоріях.
За цим успіхом стоїть багаторічна робота Заслуженого тренера України Геннадія Борисовича Здітовецького. В інтерв’ю «Жорсткій Атлетиці» наставник розповів про шлях спортсмена, психологію перемог і поразок, потенціал на рівні 2,40 та виклики сучасного спорту.
За 10 днів до ЧС Олег перестав відчувати сам стрибок
– Які емоції від того, що Вам вдалося підготувати чемпіона світу?
– Емоції позитивні, звісно. А які ж можуть бути емоції? У моїй ситуації можуть бути тільки позитивні. Але я вже в такому віці, що більш спокійно до цього всього ставлюся, знаєте. І завжди, як тільки є якесь досягнення, я одразу думаю, що буде завтра. Що треба робити, щоб завтра було не гірше, ніж сьогодні. Щоб було краще. Ейфорії не було – держтренер більше радів, ніж я.
Розкажіть про самі змагання -хвилювалися? Як загалом оціните Олега, та конкурентів на цьому чемпіонаті світу?
-По-перше, хочу сказати, що Олег був не в своїй найкращій формі, скажу вам чесно. Останні два технічні тренування пройшли не дуже добре. І якось настрій був не дуже. Але я знав, що Олег вміє зосереджуватися і показувати гарні результати, коли це потрібно – у нього це є. У нього вже є досвід виступів на міжнародних змаганнях, він є чемпіоном Європи. І це вже був його третій чемпіонат світу в закритих приміщеннях. На першому, в Глазго, він був четвертим, потім у Нанкіні – п’ятий. Я знав, що він може бути призером. Я йому казав перед змаганнями, що 2,30–2,32 – це буде призове місце. Я сподівався, що буде медаль. Що буде золота – не був упевнений, але десь трошки сподівався, чесно скажу. Якщо пощастить, то думав, що може бути і золото.
– Чому, Ви кажете, були не найкращі кондиції? Щось зі здоров’ям у нього було?
-Ні-ні, фізичні кондиції були гарні, усе було добре. За контрольними тестами все було добре, але саме техніка — були помилки. І він за 10 днів до змагань перестав відчувати сам стрибок. Казав: «Я не відчуваю стрибок так, як було на чемпіонаті України». І це мене трохи змусило похвилюватися, скажу чесно. Я кажу: «Олег, давай зробимо пару днів відпочинку». Можливо, він трохи був перевтомлений, хоча за тестами фізично виглядав добре. Два дні він відпочив, потім ми приїхали в Польщу, він зробив дві невеликі розминки, і вже в пробних стрибках я бачу, що все більш-менш нормально, що все буде добре.
-Розкажіть, кого вважали головними конкурентами – напевно, чеха Штефелу, який торік на ЧС у Пекіні виграв у Олега бронзу?
– Ні, Штефела – гарний стрибун, вони давно вже зустрічаються. Але Ян такий нервовий спортсмен: у відповідальних змаганнях він часто хвилюється і показує не найкращий результат. Він добре стрибає, коли інші стрибають погано, а коли відчуває тиск з боку суперників – швидко «здувається». Я, чесно кажучи, не розглядав його як основного суперника.
Основним суперником я вважав корейця – Ву Санхьока. Думав, що, можливо, ще поляк, хоча не дуже на нього ставив… Взагалі думав, що може хтось «вистрілить», хтось, кого ми не розглядаємо. Буває таке – «містер Ікс» з’являється на таких змаганнях. Той, на кого ніхто не сподівається, раптом показує результат. У цьому випадку таким «містером Ікс» став мексиканець, який встановив особистий рекорд. Ми його теж давно знаємо, але він встановив особистий рекорд саме на головних змаганнях зими – тоді, коли це було потрібно.
-Як оціните цього мексиканця? Думаєте, він тепер увійде до еліти й буде конкурувати на високому рівні?
– Як кажуть, поживемо – побачимо. Він багато часу проводив у Європі перед чемпіонатом світу, часто виступав на комерційних змаганнях, але результати були середні – стрибав до 2,25–2,26. На двох змаганнях був дуже близький до 2,28–2,29, але не подолав. Він емоційний, дуже приємний у спілкуванні, навіть почав вивчати українську мову – Олег навчив його кількох слів. Дуже доброзичливий, дуже приємний.
-Здається, він і сам від себе такого не очікував: коли став медалістом, у нього навіть прапора не було…
– Вони не очікували, так. Ви ж бачили – не очікували. Тому що перед чемпіонатом світу на кількох комерційних стартах він навіть не потрапляв у призери. І ніхто не очікував. Але цей мексиканець став «містером Ікс».
Взяв Олега до себе в групу не одразу – пів року ми думали, чи працювати разом
– Ви тренуєте Олега з 2017 року, тобто 9 років йшли до цієї медалі. Цікаво, коли Олег до вас потрапив, бачили в ньому потенціал стати чемпіоном світу?
– Він прийшов сам до мене. До цього займався тхеквондо, потім 2–3 роки – легкою атлетикою в іншого тренера. А потім прийшов до мене з другим розрядом, його кращий результат був 1,80. Я ще не хотів його брати, але він мені подобався – такий худенький, високий. Він швидко почав рости десь у 16–17 років, а до цього був середнього зросту, худенький. Мені він подобався чисто візуально.
Я взяв його не одразу – пів року ми думали, чи працювати разом. Але потім усе-таки вирішили, що так. Зараз, самі розумієте, я не жалкую, що почав із ним працювати. Він почав дуже швидко прогресувати: буквально за півтора року покращив свій результат з 1,80 до 2,15. Тобто був друго-розрядником, а через півтора року став майстром спорту. Це дуже значний прогрес – мало у кого з спортсменів так виходить. У нього вийшло.
– А ви не хотіли брати, бо це результат низький для такого віку, або з іншої причини?
– Ні, у мене було кілька спортсменів його віку, які мали кращі результати. Але це не була основна причина. Я завжди кажу: якщо хтось переходить, перший тренер не має заперечувати. Першою тренеркою була Галина Михайлюкова, і вона не хотіла його віддавати, скажу чесно. Тому я сказав: поки вона не дасть згоду, я не можу тебе взяти. От така історія.
– Він її якось умовив, виходить?
Ну, не тільки він – там ще старший тренер області підключився, умовляли. У підсумку домовилися, і так вийшло, що він почав тренуватися в моїй групі
– А коли прийшов перший великий результат – юнацький чи юніорський, пам’ятаєте?
– Він почав у мене тренуватися в 2017 році, а вже у 2018-му виграв чемпіонат України серед юнаків, посів друге місце на чемпіонаті Європи серед юнаків, а також третє місце на Юнацьких Олімпійських іграх у Буенос-Айресі. Тобто дуже швидко: серед юнаків він був призером, серед юніорів – призером чемпіонату Європи, також на молодіжній Європі. Фактично в усіх вікових категоріях він посідав призові місця. Не вигравав, але стабільно був серед призерів.
– Він був працьовитим учнем?
Скажу чесно: не на 100%. Часто буває, що талановиті спортсмени – трохи такі, скажімо, не надто дисципліновані в роботі. Його постійно треба було підштовхувати. Але коли він відчув мотивацію, зрозумів, що може досягати великих результатів, коли з ним підписала контракт компанія Puma, він побачив свої перспективи і почав працювати більше та якісніше.
– Зараз із дисципліною немає проблем?
– Ні, у моїх спортсменів ніколи не було проблем із дисципліною. Я досить суворий тренер. Усі мої спортсмени – нормальні, дисципліновані. Але не можу сказати, що на початку він був фанатом стрибків. Поступово, крок за кроком, він виріс у такого чемпіона.
– На кого він рівнявся, коли був молодим, пам’ятаєте? За ким він спостерігав?
Так, коли Олег почав у мене тренуватися, у мене вже був стрибун міжнародного рівня – це Дмитро Яковенко, учасник Олімпійських ігор у Ріо-де-Жанейро 2016 року, фіналіст молодіжного чемпіонату Європи. Вони тренувалися в одній групі, Олег дивився на Дмитра, а Дмитро йому підказував, де потрібно. Тож було на кого рівнятися.
Тренер – це як рідні стіни
– От у Ярослави Магучіх із тренеркою близькі, дружні стосунки, вони про це часто розповідають, а у Вас з Олегом які?
– Більш професійні, тому що у нас велика різниця у віці, розумієте? Я йому навіть не в батьки – більше в дідусі, скажімо так, за віком підходжу. Але, знаєте, я відчуваю, що чим далі, тим ми якось стаємо ріднішими. Ми більше починаємо відчувати один одного: він мене, а я його.
– А коли він у секторі, Вам потрібно щось йому казати чи достатньо просто подивитися?
– Знаєте, у мене така тактика: коли починаються змагання і пробні стрибки, я вже бачу, в якому стані зараз спортсмен. Якщо в нього все нормально виходить, він навіть може до мене не підходити – я йому здалеку показую великий палець: усе добре, продовжуй так само. І такі змагання, як правило, закінчуються дуже добре.
Так було на чемпіонаті Європи рік тому, коли він виграв у закритому приміщенні в Нідерландах із результатом 2,34 і встановив найкращий результат сезону у світі. У нього тоді все виходило, і я особливо нічого не підказував. Але, розумієте, буває, що спортсмен підходить – йому потрібна підтримка. І тут присутність тренера важлива не стільки з технічної точки зору, скільки з психологічної: він бачить, що тренер – це як рідні стіни, як хтось близький, хто підтримує. А так він уже досвідчений спортсмен і сам бачить свої помилки. Але все одно підходить, зазвичай підходить.
– Ви кажете, що суворий тренер. А як ви можете покарати того, хто не виконує ваші завдання?
– Сказати правду, іноді неприємні слова. Але я ніколи не переходжу на лайку – такого в мене не було. Можу сказати щось, що їм не дуже сподобається. Ну а хто ж любить критику? Усі люблять, коли «гладять по шерсті», а я іноді буваю і проти. Ось так.
– Тобто якогось подвійного тренування Ви не дасте за те, що хтось щось не виконав?
– Ні-ні. Карати тренуванням – це, на мою думку, неправильно. У мене такого ніколи не було. Подвійні тренування як покарання – ні. Мене, наприклад, батьки, якщо не пускали на тренування, це було для мене найбільшим покаранням. Тому я вважаю, що так не можна карати. Такого не було ніколи.
– Ви теж стрибали у висоту. Який у вас був найкращий результат?
Так. Моє рідне місто – Бердичів, я дуже цим пишаюся. Я виріс у Бердичеві й тренувався в знаменитій школі Віктора Олексійовича Лонського, вже покійного. З цього міста вийшло багато тренерів, які зараз працюють у Києві, Вінниці, живуть в Ізраїлі та по всьому світу. Маленьке місто, а дало багато хороших спортсменів і тренерів.
Я стрибав не дуже високо, як спортсмен великих результатів не досяг. Тоді був інший спосіб – «перекидний». Це були 70-ті роки. Я дійшов до висоти 2 метри, далі не пішло, і почав тренувати дітей. Одразу після інституту фізкультури отримав направлення в Кіровоград (нині Кропивницький) у спортивну школу. Так почав працювати з дітьми, і поступово все пішло – і я тут і залишився.
– Скільки років ви вже на тренерській роботі?
Виходить, уже 45 років.
Медаль – це важливо, але все-таки результат показує прогрес спортсмена
– Після перемоги в Торуні Олег сказав, що медаллю задоволений, а результатом – ні. Що Ви думаєте про це? Важливо, який саме результат, чи важливіша медаль чемпіонату світу?
– У нас із Олегом завжди був такий принцип: медаль – це важливо, але все-таки результат показує прогрес спортсмена. Я йому раніше казав, що якщо ти виграв, це ще не означає, що ти найкращий. Ти виграв не тому, що ти сильний, а тому що інші були слабші. Це я казав не після цього чемпіонату світу, а раніше. Він часто оцінює свої виступи більше за результатом, ніж за медаллю.
Але хочу сказати, що на таких відповідальних змаганнях, коли велике нервове напруження, сильні суперники і висока відповідальність, рекорди встановлюються рідко. Тим паче, як я вже казав, він був не в найкращій формі перед цими змаганнями. Сподіваюся, що влітку буде покращення.
– Я помітила, що він дуже самокритичний. Як Ви вважаєте, це хороша якість для спортсмена? Він часто незадоволений, навіть якщо виграв.
– Він дивиться на тренера, а тренер такий самий. Хоча в Торуні він радів – дуже радів, коли виборов золоту медаль. Ви ж бачили, він бігав із прапором України. Звісно, він зрадів. Але, як кажуть, «на душі кішки шкребли», бо це не особистий рекорд. Було таке.
– А от ті рази, коли він зупинявся за крок до подіуму на чемпіонатах світу, на Олімпіаді був шостим – він тяжко це переживав? Особливо після Токіо, мені здалося, що четверте місце його дуже зачепило.
– Він дуже переживав. У Токіо Штефела забрав у нього медаль. Справа в тому, що Олег його перестрибав – був лідером, був у трійці майже до кінця. А Штефела брав висоти з другої-третьої спроби. 2,28, здається, він узяв із третьої спроби – ледве-ледве перестрибнув, я не думав, що в нього буде медаль. Олег ішов на впевнену бронзу.
І тут 2,31 – і Штефела бере з другої спроби. Це було неочікувано. Таким чином Олег залишився без медалі. Бачите, таке буває. Він тоді засмутився, бо відчував, що міг.
Але той сезон був невдалий: на початку літа і влітку в нього було дві травми. Ми тренувалися дуже обережно, берегли ногу. Приїхали в Японію завчасно для акліматизації, дуже обережно тренувалися, щоб травма не загострилася. Він був у непоганій формі, але через те, що не було виконано певного обсягу спеціальних технічних вправ, він не вийшов на той рівень, який мав узимку, коли стрибнув 2,34.
Хоча, скажу, на 2,34 – там була одна хороша спроба, він міг перестрибнути. Здається, це була третя спроба, він боровся до кінця.
– Рекорд України належить Богдану Бондаренку (2,42), і він входить у топ-3 світових результатів. Ви бачите в Олега потенціал стрибати 2,40 і вище?
– Усе залежить від його здоров’я. Подивимося. Я вважаю, що так – у нього є всі дані для цього. Але результати, які показували 15-20 -30 років тому, не можна напряму порівнювати з нинішніми.
Зараз дуже жорстко працює WADA – кожен крок спортсмена контролюється. Треба дуже обережно ставитися до фармакологічних засобів. Навіть ті спортсмени, які вживають спортивне харчування, мають усе перевіряти, бо буває, що виробники додають заборонені речовини. Це потрібно постійно контролювати і обов’язково консультуватися з лікарем збірної.
Тому результати зараз у багатьох видах легкої атлетики нижчі, ніж були 15–20 років тому, я думаю саме в цьому причина. Але можливість прогресувати є – просто потрібно працювати дуже обережно і якісно, у співпраці з медициною.
– Олегу цього року буде 25 – для стрибуна це нормальний вік? Є куди прогресувати?
– Є. Подивіться: його основні суперники – новозеландець Керр, йому цього року 30 років, корейцеві – також 30. Багато спортсменів у цьому віці ще показують високі результати. Тобто Олег може спокійно стрибати до 30 років на високому рівні.
Я вважаю, що пік для стрибуна у висоту – це 24–28 років. Але важливо, коли спортсмен почав показувати високі результати. Наприклад, Ву вже у 17 років був чемпіоном світу серед юнаків (це було в Донецьку). Тобто він рано почав, і тут важливий стаж виступів на високому рівні. Якщо стаж великий – спортсмен може раніше завершити кар’єру, якщо менший – може довше протриматися. Але все індивідуально і залежить від здоров’я та наявності травм.
– Тобто на Олімпіаду в Лос-Анджелесі в Олега має припасти найкращий вік?
Так, нам ще в Токіо казала Ольга Валеріївна Солодуха, що 2028-й рік має бути його роком. Сподіваємося, що так і буде – подивимося.
Навіть коли маю відпустку, я нею не користуюся
– Де будете розпочинати цей сезон, на яких змаганнях?
Спочатку у нас буде тренувальний збір у Португалії. Мутаз Баршим запрошував Олега в Катар на комерційні змагання, але ми відмовилися. Скоріше за все, на початку червня буде Рим, Італія – там має бути етап Діамантової ліги. Це будуть перші змагання. Чесно скажу, ми до них особливо готуватися не будемо. Плануємо так, щоб найкраща форма була в серпні – на чемпіонаті Європи.
– А на «суперчемпіонат світу» ви теж, напевно, потрапите в Будапешт?
– Думаю, що він потрапить. Але це такі змагання – більше комерційні, більше потрібні самому спортсмену. Для держави вони особливо нічого не дають, розумієте? Там спортсмен представляє не державу, а себе. І кожен бореться за високе місце, щоб заробити гроші. Основні змагання, я вважаю – це чемпіонат Європи в серпні.
– Але і комерційні старти теж важливі для спортсменів?
– Так, звісно і комерційні змагання важливі. По-перше, це можливість заробити. По-друге – це змагальний досвід, спілкування з суперниками. Вони всі один одного знають, спілкуються, дивляться, хто як виступає, хто як розминається, як поводиться, яка в кого психологія. Це важливо. На фіналі Діамантової ліги Олег двічі був другим – це змагання дуже високого рівня. І плюс матеріальна підтримка для спортсмена.
– Усі знають, що Олег любить рибалити. Ви колись були разом на риболовлі?
– Ні, ще жодного разу не були. Хоча я виріс у Бердичеві біля ставка, у дитинстві був рибалкою. Але як поїхав із Бердичева, перестав цим займатися, скажу чесно.
– А є у вас якесь хобі, чим займаєтеся для душі, крім тренувань і роботи?
– Моя робота – моє хобі. Навіть коли маю відпустку, я нею не користуюся. Я завжди кажу: відпустка потрібна від роботи, яка не подобається. А мені моя робота подобається, тому особливо відпочивати не потрібно.
Україна – традиційно сильна у стрибках
– А розкажіть, кого ще зараз тренуєте – багато сьогодні спортсменів у Вашій групі?
З початку війни у мене ціла група спортсменів пішла з різних причин. Дехто воює, дехто вийшов заміж, у когось проблеми, травми. У мене було два майстри спорту, три КМС. Зараз я більше працюю з дітьми юнацького віку. Є один перспективний хлопець – уже кілька разів вигравав чемпіонат України серед юнаків. Є непогані дівчатка, тож сподіваюся, що з часом вони показуватимуть хороші результати.
– А кого Вам легше тренувати – хлопців чи дівчат? Чи немає різниці?
– Мені завжди було легше з хлопцями, я краще їх відчував. Перші 16 років своєї тренерської роботи я працював тільки з хлопцями, дівчат узагалі не брав. А потім поступово з’явилися і дівчата. Але з хлопцями мені завжди більше подобалося працювати. Хоча зараз є непогані дівчатка.
– Те, що в Україні є такі зіркові стрибунки, як Магучіх, Левченко, Геращенко – причинило більшу цікавість до стрибків у висоту серед дівчат?
– Так, спричинило. Я знаю, що в Києві Сергій Спільняк працює, допомагає Ірині Пустовойт, і він в основному працює з дівчатами. Він каже, що в Києві батьки багато приводять дітей. У нас у Кропивницькому рідко приводять – доводиться ходити по школах і шукати дітей.
– І Ви теж ходите?
– Так, ходжу. Шукаю, але не всіх запрошую – лише тих, хто мені підходить. Дуже важко знайти здібну дитину, тому що багато дітей уже займаються іншими видами спорту. Є конкуренція: у футбол беруть із першого класу, у гімнастику – з 5–6 років, а в легку атлетику ми більше набираємо з 8–10 років. Тож із набором трохи складно, але працюємо – ходжу, шукаю постійно. Зараз ще й війна, тривоги – важко потрапити на уроки фізкультури, щоб побачити дітей у дії. Це теж впливає. Скажу чесно, зараз стало важче з набором через війну.
– А через те, що Ви зараз виховали чемпіона світу і Європи – більше бажаючих потрапити до Вас тренуватися стало?
– Поки що я цього не відчув. Ті, хто ходили, ті й ходять. Якось так.
– Як вас зустріли із золотом чемпіонату світу в рідному Кропивницькому?
Губернатор зустрів, потім на сесії обласної ради нас нагороджували – було приємно, відзначили. Хтось казав, що можна було б і краще відзначити, але як є, так і є.
– Україну зараз називають «стрибковою» країною. Як ви думаєте, чому у нас добре розвиваються стрибкові види?
– Тому що традиційно в Україні завжди були сильні стрибуни – і серед жінок, і серед чоловіків. Взяти того ж Валерія Брумеля: хоч він і виступав за Москву, але народився і виріс в Україні – у Луганській області, потім тренувався у Львові. Потім були Володимир Ященко, у Бердичеві — сильна школа: Валерій Скорцов, Рустам Ахметов, Геннадій Овдєєнко – олімпійський чемпіон, Рудольф Поварніцин – рекордсмен світу, Богдан Бондаренко, Андрій Проценко. Серед жінок – Інга Бабакова, Віта Стьопіна. У нас сильні спеціалісти, тренери, своя українська школа стрибків – вона завжди була і є добре розвинена.
– А далі є кому передавати досвід? Молоді тренери з’являються?
– Це зараз проблема, скажу чесно. Мало охочих працювати тренерами через невисоку зарплату. Щоб вийти на той рівень зарплати, який я зараз маю, мені довелося працювати 20-30 років. А молоді хочуть одразу і більше. Тому багато хто йде у фітнес, у спортзали, де краще платять.
А працювати тренером у спортивній школі — охочих мало. Хотілося б, щоб їх було більше. Потрібна державна підтримка. Наприклад, у Львові зараз багато молодих тренерів, їх добре підтримує міська влада – платять премії, стипендії. І там є хороші молоді спеціалісти. В інших областях я такого не бачу. Хотілося б, щоб брали приклад.
Спілкувалася Олена Назаренко
