У перший день чемпіонату України з легкої атлетики в приміщенні, який стартував ще 27 лютого в Києві, у бігу на 60 метрів з бар’єрами перемогу здобули Олег Кукота та Анісія Лочман. Обоє — вихованці Сергія Копанайка.
Кукота встановив особистий рекорд — 7,67 секунди, перевершивши попереднє РВ свого наставника. Лочман фінішувала з результатом 8,27, випередивши Наталію Юрчук на 0,10 секунди.
Золотий «подвійний удар» вихованців став чудовою нагодою поспілкуватися з їхнім тренером — чим «Жорстка Атлетика» одразу й скористалася.
— Час Олега Кукоти — це результат довгої планомірної роботи чи у цьому сезоні ви внесли зміни до тренувального процесу, які дали прорив?
— Насправді якихось кардинальних змін ми не вносили. Я розглядаю цей результат як підсумок довгої системної роботи — приблизно п’яти-шести років. Чи думав я п’ять років тому, що результат прийде саме зараз? Не знаю. Я знав лише одне — треба якісно виконувати свою роботу. А коли саме «вистрелить» — це питання часу. Це могло статися і два роки тому, і сьогодні.
— Як ви поставилися до того, що ваш спортсмен побив ваш особистий рекорд?
— Я вважаю це достойним досягненням. І більше того — це чудово. Такі моменти стимулюють і тренера, і спортсмена. Я задоволений.
— Як змінилася конкуренція у спринті за останні десять років?
— Зараз вона вища. Я навіть учора переписувалися з Артемом Шаматриним і ми жартували: виявляється, можна бігти швидко.
— Тобто конкуренція є визначальним фактором?
— Навіть якщо її немає, спортсмен має бути мотиватором сам для себе. Основний конкурент — це час на табло. Ставлення до власного тренувального процесу і до результату вже саме по собі є мотивацією.
— Золото Анісії — очікувано чи ні? Ви задоволені?
— Саме золото було очікуваним. Але я трохи засмутився через результат — сподівався на вищий. Було бажання зачепитися за рейтинговий добір на чемпіонат світу. Норматив становив 8.02, але, думаю, результат у межах 8.12–8.15 також міг дати шанс. На Кубку України вона продемонструвала високу готовність, і я був упевнений, що складеться швидкий біг. Але бар’єри — це специфічна дисципліна: несподіванки тут трапляються частіше, ніж у гладкому спринті. Водночас я задоволений тим, що вона підтвердила свій статус і довела, що нині є найсильнішою.
— У Анісії цікавий шлях: багатоборство, стрибки у висоту, потім бар’єри. Це її рішення чи результат тренувального пошуку?
— Ми завжди виходимо з того, що «працює» на тренуваннях. Акценти змінювалися поступово. Коли почали активно працювати над бар’єрами, виникли проблеми з коліном і спиною — це не дозволяло повноцінно реалізуватися у спринті. Щоб компенсувати ці обмеження, ми розширили тренувальні засоби, додали специфічну роботу для розвитку інших якостей. Це дало можливість виступати в багатоборстві, і там вона добре себе проявила.
Згодом саме це розширення підготовки дало значний приріст у швидкості. Проте виникла інша проблема — технічна. Швидкість зросла, а технічні навички подолання бар’єрів не встигали за нею. Нам довелося фактично ще два роки працювати над технікою. І лише тепер, через чотири роки, ми бачимо повноцінний результат.
— Скільки років ви працюєте з Олегом і Анісією? І чи бачили в них потенціал стати чемпіонами України?
— З Олегом — вісім років, з Анісією — близько п’яти. Звісно, тренер у кожному спортсменові бачить потенційного чемпіона України. Але чи відбудеться ця реалізація — передбачити неможливо.
— Ви — досвідчений спортсмен і вже досвідчений тренер чемпіонів України та учасників світових першостей. Що складніше: тренуватися чи тренувати?
— Складне питання. Мабуть, тренувати складніше. Коли ти спортсмен, частину відповідальності можна розділити з тренером. А коли ти тренер — уся відповідальність на тобі.
Коли стоїш на старті сам, ти знаєш свої можливості й відчуваєш контроль. Коли ж дивишся збоку — ти ніби впевнений, але є багато факторів, на які не можеш вплинути. Це додає напруги й відповідальності.
— І наостанок — ваша тренерська мрія?
— Олімпійська медаль. А якщо зовсім відверто — олімпійське золото.
