Ольга Голодна стала переможницею премії Tough Athletics Awards, яку «Жорстка Атлетика» проводила разом із французьким спортивним брендом Decathlon. Читачі віддали їй найбільшу кількість голосів у номінації “Яскраве повернення року”, відзначивши камбек штовхальниці ядра на міжнародну арену після народження сина.
Нагадаємо, Голодна — шістнадцятиразова чемпіонка України у штовханні ядра на стадіоні та у приміщенні. Учасниця Олімпійських ігор в Ріо-де-Жанейро 2016 та Токіо 2021. Чемпіонка Європи серед молоді 2013 року.
Після декретної паузи Ольга впевнено відновила позиції лідерки на національному рівні, вигравши чемпіонати України як у приміщенні, так і на стадіоні, здобула золото та срібло на літньому і зимовому чемпіонатах Балканських країн відповідно, посіла шосте місце на Кубку Європи та стала дев’ятою на командному чемпіонаті Європи в Мадриді.
Увага вболівальників — чудовий привід поговорити з найсильнішою штовхальницею ядра в Україні, чим «Жорстка Атлетика» і скористалася.
ПРО СІМ’Ю, МАТЕРИНСТВО І ПОВЕРНЕННЯ У ВЕЛИКИЙ СПОРТ
— Олю, наші читачі відзначили Вас у номінації “Яскраве повернення року”. А що ви самі скажете про відновлення кар’єри після народження сина?
— Для мене це було дуже великим поверненням, тому що я розуміла, що це буде важко… але навіть не розуміла, наскільки. І справа не у фізичній формі, а в психологічному стані, тому що життя перевернулося з ніг на голову. Це було щось нове — чого я ніколи не знала, не відчувала, і було дуже важко. Але з часом звикла і вже набагато легше.
— А що саме складно? Поєднувати материнство і тренування?
— Так! Дуже важко, тому що я кормила дитину грудьми до року, не спала ночами. У мене відновлення було погане, мені не хотілося йти на тренування, мені хотілося поспати. Довелося повертатися до режиму, який був раніше, але відновлення такого, як раніше, не було.
Коли син був зовсім маленький — місяць-два — я могла поспати вдень. А коли місяців шість-вісім, він уже повзав, хотів уваги, менше спав — було дуже важко. Психологічного відновлення не було: хотілося після тренування прийти, лягти, відпочити, а тут треба розважати дитину, бо у нього саме в цей час активність.
Зараз йому вже 2,5 роки. Поки я на тренуванні — він з нянею, а після тренування вже до самого вечора зі мною.
— Як ви наважилися на декрет на піку кар’єри?
— Ми з чоловіком планували дитину. Але спочатку був коронавірус — і ми вирішили зачекати. Потім закінчився коронавірус, почалася повномасштабна війна. І в цей момент, коли все перевернулося — чоловік брав участь у бойових діях, а ми з подругою евакуювалися з Броварів, коли росіяни підходили ближче — я зрозуміла, що чекати нікуди.
— Що для вас найскладніше у поверненні з декрету?
— Відновлюватися завжди важко. І справа навіть не в здоров’ї, а в тому, що я не маю підтримки близьких. Моя мама за кордоном, тато в Чернігівській області. У чоловіка теж батьки далеко. Аби хтось із рідних був, аби просто трошки допомагав фізично з дитиною, то відновлюватися було б набагато легше. Тільки цей фактор, мені здається, заважає спортсменам повернутися. Бо коли ти професійний спортсмен, ти чудово знаєш, що з твоїм організмом треба зробити, щоб увійти у форму, і що просто потрібен час.
— Напевно, справа і в грошах? Якби у вас була зарплата, щоб ви могли мати няню на цілий день, було б легше?
— Звісно! 100%. Але все одно я, мабуть, не змогла б на цілий день дитину залишити. Зараз, коли малий дорослішає, мені самій хочеться бути частіше з ним. Якщо зранку надовго поїхала кудись, то до вечора у мене таке відчуття, що дуже багато часу з сином втратила. Він так швидко росте, міняється — і ти сам хочеш знаходитися біля нього.
— Можу розпитати про чоловіка? Наскільки я знаю, він теж спортсмен?
— Так, він спортсмен, займався вільною боротьбою. Зараз військовослужбовець, для себе займається єдиноборствами.
Познайомилися ми завдяки спорту — я працювала в тренажерному залі адміністратором, а він ходив у цей зал. Там ми й зустрілися. Разом уже 7 років.
ПРО КАР’ЄРУ, РЕАЛІЗАЦІЮ ТА СПОРТИВНІ ПЛАНИ
— Олю, а як ви потрапили у штовхання ядра?
— Я сама з села Мрин, це Чернігівська область. Коли я була у 8 класі, до нас прийшов новий вчитель фізкультури. У селі, як ви розумієте, не дуже великий вибір дозвілля, і коли він створив гурток легкої атлетики — ми охоче почали до нього ходити.
Пробували все — метання списа, диска, штовхання ядра. Потім я поїхала на обласні змагання і виграла там штовхання ядра. Мене помітила Надія Петрівна Таратухіна — класна дитяча тренерка з метань. Вона мене побачила і каже: «Ти не хочеш у спортивний інтернат? У тебе так гарно виходить, я знаю хорошого тренера».
Я погодилася. Тренер мені подзвонив, і я вже у 10 клас прийшла в Бровари в спортивний інтернат. Одразу почала штовхати ядро. Метала диск і ядро, але ядро більше подобалося. І так ми з тренером почали працювати.
— Вам цей вид ще й за антропометричними показниками підійшов? Який у вас зріст?
— Так, я висока — 183 сантиметри.
— А яку вагу треба тримати, щоб мати гарні результати?
— Тут немає однозначної відповіді. У нас дівчата і по 120 кілограмів, і по 70 — і штовхають добре. Маса повинна бути, адже ядро важить 4 кг, є супротив, треба розігнати і свою вагу. Але критичних норм немає. Вага повинна бути комфортною для людини.
— То що, на відміну від багатьох спортсменів, у вас немає проблем з дієтами?
— Ні, мені пощастило. Розумію, що не можна роз’їдатися. Бо після свят, маминих смаколиків відчувається, що важче на тренуваннях. Коли важко — тоді треба кілограм-два прибрати.
— Якщо вже про їжу заговорили, не можу не запитати: бували курйозні моменти з вашим прізвищем?
— Ой, дуже багато. Але я люблю своє прізвище. Навіть коли заміж виходила, сказала чоловікові, що своє прізвище ні на що не проміняю.
Найбільше запам’яталося, як хтось із журналістів написав після старту: «Ольга Голодна — голодна до перемог». І досі на всіх змаганнях мені це пригадують.
У дитинстві я комплексувала через прізвище, бо завжди була крупною дівчиною, бувало — піддражнювали. А потім, коли вступила до інституту, зрозуміла, що в мене найкрутіше прізвище — бо мене всі пам’ятали: декани, ректори, проректори.
— А коли зрозуміли, що саме ядро — це ваше покликання?
— Мабуть, коли ми поїхали на перший чемпіонат світу — в Монктон, у Канаду, це 2010 рік. І я там стала восьмою у фіналі. Я повернулася в Україну і повинна була відпочивати. Але натомість поїхала до тренера і кажу: «Все, відпочинок скасовуємо, будемо працювати».
Саме тоді, поїхавши на міжнародні змагання такого рівня, я зрозуміла, що означають ці сантиметри — те, що ти десь не допрацював, десь відпочив, десь пропустив, це дуже сильно впливає.
— А який результат Ви вважаєте найкращим у своїй кар’єрі?
— Мабуть, коли я стала чемпіонкою Європи серед молоді 2013 року в Тампере. Я наштовхала 18 метрів 11 сантиметрів і тоді виконала норматив Майстра спорту міжнародного класу. І от, мабуть, це найуспішніші змагання, тому що я виступала останній рік у молодіжці, і в мене перше місце було — 18,11, а друге місце німка, з якою ми постійно змагалися, — 17,32. З великим відривом я перемогла. Це був і класний результат, і перше місце, і такий відрив — для мене це був найуспішніший реалізований старт саме за кордоном.
— А за які старти найбільше шкодуєте?
— Дві Олімпіади, де я не реалізувалася. Одна в Бразилії, одна в Токіо. Токіо була після коронавірусу. У Бразилію переліт важкий був, ми трохи прогадали з підготовкою — поїхали зразу під старт, відмовилися від збору. І ще склалася купа факторів, які не дали реалізувати свій результат.
А для кожного спортсмена Олімпійські ігри — це найважливіші змагання, ти до них готуєшся, відбираєшся. Звісно, хочеться на таких стартах завжди показувати максимальний результат, а не просто проїхатися.
— Є мрія відібратися на Лос-Анджелес-2028?
— Дуже хочу, так. Якщо все буде йти так, як ми плануємо, я думаю, що ми відберемося.
— Зараз вам 34 роки, за два роки буде 36. Для штовхання ядра це нормальний вік?
— У нас є видатна дискоболка Олена Антонова, яка у 36 стала призером Олімпійських ігор. Тому у мене запас, думаю, є.
— А як впливає вік у вашому виді спорту?
— Є як плюси, так і мінуси. Мінус — це відновлення. Я це бачу, відчуваю на собі. Коли роблю великі навантаження зі штангою, відновлення вже не таке, як раніше.
Ми з тренером сміялися: я раніше могла ніч не спати, танцювати, гуляти з дівчатами, а на ранок прийти і зробити роботу чітко по плану. А зараз, наприклад, малий хворіє, я можу півночі не спати — міряю температуру, сну нормального немає — і на тренуванні вже фізично не витягую.
А плюс у тому, що ти вже знаєш, що тобі треба робити і що від себе маєш дати. У 23–24 роки воно йде само, і ти не розумієш, як це все набирається. А зараз я свідоміше підходжу: знаю — завтра тренування, треба раніше лягти спати, ще й дитину укласти. Тепер усе залежить від мене.
— Ваш найкращий результат — 18,72. Ви пам’ятаєте свої відчуття, коли штовхали за 18 метрів?
— Звісно! Я тоді була дуже сильною! Я зараз відкриваю свій щоденник тренувань — тренер із самого початку привчив мене вести записи — і дивуюся, яка я була сильна, які штанги робила. Зараз би мені хоча б половину тієї сили. Об’єми роботи були дуже великі.
— А відчуваєте потенціал зараз штовхати за 18 метрів?
— Тренер бачить цей потенціал. Він каже: я знаю, що треба зробити. Але проблема навіть не в силі, а в техніці. Дуже багато років я штовхала у своїй манері, а він хоче трохи виправити. Каже: якщо це виправиш — буде ресурс додавати.
Але це дуже важко. Цього року виповнюється 20 років, як я штовхаю ядро. Я кажу: тренер, 20 років я робила так, а зараз ви хочете за рік це все змінити. Це дуже складно.
ПРО ТРЕНЕРІВ
— Як на вас вплинула смерть першого тренера Івана Андрійовича Паламарчука?
— Дуже сильно вплинуло. Його не стало в той рік, коли ми виграли молодіжний чемпіонат Європи. І після цього впали результати… Може, причина психологічна. Бо роботу я ту саму робила.
Він був мені як батько. У нас був свій тандем. Я знаю, що багато хто його не розумів, але для мене він був найкращий. Успіх спортсмена дуже сильно залежить від відносин між тренером і спортсменом — має бути тандем навіть у відчуттях.
Він мене настільки відчував! Телефонує вранці й каже: «Оленька, з тобою все в порядку?» Я відповідаю: «Тренер, підвернула ногу біля під’їзду». А він: «Я знав, у мене була всередині тривога». Це просто неймовірно.
— У кого ви потім тренувалися?
— Після Паламарчука мене тренував Римко Віктор Володимирович. Він, на жаль, теж пішов з життя кілька років тому — трагічно, зупинилося серце після тренування.
З ним я працювала два роки. Він сам підійшов до мене, коли я тренувалася з подругою, і став давати підказки. Хоча спеціалізувався на метанні списа, дуже допоміг. Він був тренер-друг, ми багато розмовляли. Навіть коли я народила сина, він зі мною гуляв у парку з візочком. Про нього в мене найкращі спогади.
Після його смерті мене тренує Ревенко Юрій Юхимович. Він із Маріуполя, через війну переїхав у Бровари. Йому за 80 років, він погано ходить — я вожу його на тренування. Але його бачення штовхання ядра мені дуже імпонує. Я вже сприймаю його інформацію як науку.
ПРО СИТУАЦІЮ В УКРАЇНСЬКОМУ ЯДРІ
— У вашому виді спорту проблема з тренерами?
— Так, дуже велика проблема. Немає школи метань. Молодих спеціалістів мало. А знайти тренера для спортсмена вищих досягнень дуже складно.
І зміна тренера — це трагедія для спортсмена. Особливо в технічних видах.
— Як оціните рівень жіночого ядра в Україні?
— Конкуренції немає. Це дуже погано. Бо на міжнародних стартах боротьба йде по сантиметрах, і треба вчитися справлятися з цим хвилюванням. А на чемпіонаті України я знаю, що штовхну 16,50 і виграю. Це не на руку.
Плюс це специфічний вид спорту, не дуже популярний серед жінок. Проте я від нього кайфую. Я завжди кажу синові: у мене найкраща в світі робота.
— З’явилася молода штовхальниця Ангеліна Шепель. Стежите?
— Так, молода хороша дівчинка, характерна. Я їй трохи підказувала на змаганнях. Були разом на Кубку Європи з метань. Дай Бог, щоб вона не кинула, тренувалася. Думаю, у неї все вийде.
— А чоловіче ядро?
— У чоловіків теж прірва в результатах. Зараз їм важко сконцентруватися на спорті — вони забезпечують родини.
Ставка в міністерстві — 8–10 тисяч, навіть з надбавкою як міжнародник. Ну яка дружина захоче, щоб чоловік отримував 10–12 тисяч? Плюс фармакологія, відновлення, масажі, травми — це великі затрати. Тому хлопцям важче.
ПОВЕРНЕННЯ В СЕКТОР І ПЛАНИ
— Яким був перший повноцінний сезон після декрету?
— Класний. Узимку на Кубку Європи з метань стала дев’ятою, показала сезон-бест 17,20. Була дуже щаслива. Думала, що 17,80 влітку буде 100%.
Але ми почали вводити нову техніку — додали роботу лівої ноги. І це зламало все. У травні я сказала тренеру: я взагалі не знаю, як штовхати ядро. Не було відчуття.
На літньому чемпіонаті України у Львові я штовхнула 16,30 — з такими зусиллями, хоча раніше це було погане тренування для мене.
Найбільшим розчаруванням став командний чемпіонат Європи у Мадриді. Я була впевнена, що можу потрапити у вісімку і штовхати 17 метрів. Але техніка підвела.
Тому цього сезону зробили паузу. Відпочивала місяць. І вже перші змагання сезону — 16,30 у листопаді. Хочу взимку за 17, а влітку — ближче до 18.
— Які плани на рік?
— Чемпіонат АБАФ, чемпіонат України, зимовий Кубок Європи. Є мета відібратися на чемпіонат Європи.
— А комерційні старти?
— Щоб запрошували, треба штовхати за 18 метрів. Я би хотіла змагатися на “комерціях”, бо це заробіток, а витрати на підготовку великі. Зараз я не отримую зарплати ні в міністерстві, ні у федерації.
— Тобто ви — чинна чемпіонка України, але без зарплати?
— Так. Щоб мати півставки — треба 17,80. На ставку — 18,30.
— За рахунок чого тоді тренуєтеся?
— Я отримую ставку у Збройних силах України. ШВСМ допомагає. Все інше оплачує чоловік. Поки ще тримається, але після поганих виступів він починає здаватися.
— Ви представляли Україну на командному чемпіонаті Європи і не маєте зарплати?
— Ні, дали тільки добові, як всім учасникам змагань. Форму видали. Більше нічого.
.— Тому в соцмережах ви позиціонуєте себе як таргетолог, це ваш додатковий дохід?
— Так. Мені це цікаво. Почала вчитися, коли була вагітна. Потім, поки син був маленький, трохи працювала. Але зараз не встигаю – тренування, відключення світла, та й дитині треба час приділяти.
— Що вам дає не здаватися в такій ситуації?
— Має однозначну відповідь на це питання – любов до того, що я роблю. Мені дуже не вистачало емоцій змагань. Це як наркотик. Це неможливо пояснити. Коли ти це відчув — воно затягує.
Я люблю те, що я роблю. І дуже хочу, коли завершиться кар’єра, тренувати цей вид спорту. Хочу, щоб ядро розвивалося. Коротше, я люблю те, що я роблю.
Decathlon підтримує героїв “Жорсткої Атлетики”, бо ми віримо: професійний спорт надихає, а доступний спорт – змінює життя. Ми створюємо екіпірування, що перетворює ваші перші спроби на впевнені перемоги. Decathlon. Ми створюємо спорт для всіх!
