Десятки тисяч учасників, сотні задіяних в організації та шість найбільших бігових подій України – це лише узагальнюючі слова, які не можуть передати той величезний об’єм робіт, досвіду та мотивації, яка лежить за назвою компанії Run Ukraine.
Сьогодні реєстрації на події цієї компанії розлітаються як гарячі пиріжки, не лише поміж українських бігунів, але й закордоном. Кожен наступний старт надає учасникам все більше і більше переваг, якісних нововведень та світового сервісу. Вже сьогодні старти Run Ukraine стали реальною альтернативою європейським стартам для українських та світових професійних бігунів, підтвердженням чому є купа серйозних прізвищ в стартових протоколах та постійне “полювання” за оновленням рекордів трас.
Жорстка Атлетика завжди з захопленням спостерігає та знайомить читачів зі всіма аспектами, новинами та деталями бігових подій Run Ukraine Running League. Саме тому з першими теплими променями весняного сонця, які символізують початок нового бігового сезону, ми підготували вашій увазі розгорнуте інтерв’ю з ТОП-менеджером компанії Run Ukraine Дмитром Черніцьким, людиною непересічною та людиною з якої це все починалось та розвивається досі, ось вже 9-й рік.
Дмитро, розкажи про те, як побудований Run Ukraine зсередини, яка організаційна структура, який штат?
На сьогоднішній день у нас працює 28 людей в штаті, але ще дуже багато задіяно на фрілансі, тому сказати точну кількість людей не можу, адже це і дизайнери, і копірайтери, і їх кількість змінюється під потреби. Разом з тим, ми плануємо збільшення штату десь до 30-32 людей.
Щодо організації. Наша модель, напевно, більше подібна до event-агенції і дещо взято з рекламної індустрії. Вся компанія розділена на департаменти, а саме: маркетингу, роботи зі спонсорами, по організації подій, по роботі з корпоративними клієнтами і спеціальних проектів.
Яка моя функція у цьому всьому? На сьогоднішній день я безпосередньо відповідаю за департамент по роботі зі спонсорами, тобто всі ключові перемовини з партнерами я проводжу особисто, але в майбутньому хочу відійти від цього і більше концентруватись на взаємодії в середині команди, на натхненні команди до розвитку нашого продукту. Я переконаний, що завдання кожного ТОП-менеджера це побудова правильної робочої атмосфери в команді, і для мене важливо, щоб люди розвивались не лише в професійній сфері, але й у всіх життєвих проявах.
Коли ти зрозумів, що твоя справа вимагає 100% твого часу? І як ти прийшов саме до такої організації?
Коли я починав свій шлях, мною рушило не розуміння того, як все має працювати в бізнесі, а моєю ціллю було організувати марафон. У мене були особисті причини організувати марафон, але якихось знань, розуміння у мене не було. Перші 3 роки були дуже важкими, я не розумів, як вибудовувати всі процеси, як налагоджувати взаємодію. В той час ми залучали спеціалістів з різних галузей, хто чим міг допомогти, але не завжди це було успішно, адже на той момент банально в Україні не було досвідчених людей саме в організації великих подій.
Плюс до всього ми дуже швидко розвивались, кількість учасників подвоювалась з року в рік, якщо спочатку це була тисяча учасників, то вже за 3 роки ми мали 3-4 тисячі, і мушу сказати, що організувати подію на тисячу учасників, і на ті ж 3-4 – дві величезні різниці, і це я навіть не говорю по 7-8 тисяч.
Перші 5 років ми працювали без визначеної команди, просто були люди які мене підтримували, які допомагали, це і Паша Волков, і Костя Желєзов, і Панов Женя, і Андрій Щербанівський, і Костя Божко, люди з бігової спільноти, з бігових клубів.
Ці перші п’ять років були періодом накопичення досвіду та набивання гуль. Все було за цей час: були компанії, які стаючи спонсорами в решті-решт не розраховувались з нами, і у нас були боргові зобов’язання, за якими ми теж довго не розраховувались.
“В той час все моє оточення говорило мені, що це не бізнес, що треба кидати цю справу, що сім’ю ти не прогодуєш”.
Але внутрішній орієнтир говорив мені, що це чогось варте, що це має перспективу, і до сьогодні я не змінив своїх переконань.
І в якийсь момент я зрозумів, що потрібні кардинальні зміни і я звернувся за інвестиціями до близьких мені людей, які допомогли мені, і вперше за 5 років ми зняли офіс, ми почали працювати як команда. Тоді був я, була Аня Золотарьова, Геннадій Сергеєв, який зараз є фінансовим директором, але тоді він просто приходив допомагати, а основну роботу виконували я з Анею. Ну і була велика кількість людей на аутсорсингу, які залучались безпосередньо під подію. Саме тоді я почав залучати, наймати людей не з бігової спільноти, а саме людей які мають необхідну кваліфікацію в івент-організації, в маркетингу, PR. Вважаю, що було помилково покладатись на людей з бігової спільноти, авжеж, хоча у нас і є спільні ідеали, спільні прагнення, та все ж вони не мають специфічних умінь, які так необхідні для побудови робочої бізнес-моделі.
І так поступово ми почали зростати до сьогоднішньої кількості персоналу, і навіть дехто вже є партнерами. Більше того, ми розвиваємось, вводимо нові позиції молодшого партнера та старшого партнера, нам цікаво розвивати культуру бізнесу, щоб людям було цікаво займатись цією справою, і не лише за гроші, але і для особистісного розвитку.
Тобто ти пішов по західній моделі ведення бізнесу, ти даєш частку ключовим членам команди?
Так, мені насправді вже трохи набридло бути задіяним скрізь і відповідати за все, за весь цей час я робив всю без винятку роботу. У мене були ночі в організації, коли я з братом до ранку монтував стартове містечко та ставив огорожу, а зранку коли приходили ЗМІ взяти інтерв’ю, мені просто не хотілось говорити. І після всього я просто йшов в парк і сидів і не хотів говорити з жодною людиною, було дуже сильне емоційне спустошення. Коли ти займаєшся всім – це неправильно.
В процесі становлення сьогоднішньої компанії я вчився багатьом речам, я вчився довіряти, розподіляти, вчився делегувати, і це було мені непросто, адже я звик до певних стандартів якості, до того, як кожна частинка огорожі має стояти.
Вже зараз я все делегував, а найперше, що я віддав це була фінансова сфера. Було дуже складно займатись і фінансами, і продажами, і відповідати на дзвінки.
Ти згадував про аутсорсинг, про те, що ти залучав дуже багатьох зі сторони. На сьогоднішній момент, який об’єм роботи у відсотковому значенні виконується Run Ukraine, який відсоток виконується аутсорсерами?
Я думаю, що приблизно відсотків 80 – те, що виконує команда, а 20% – робиться на аутсорсингу. За моїм відчуттям. Скажу чесно – я сьогодні не усіх людей знаю, які з нами працюють і взаємодіють на аутсорсингу. Так, люди, які працюють з нами багато років, наприклад є у нас фотографи – це люди яких я знаю особисто.
“Моя найбільша перемога – це команда!”
Ти став людиною, яка фактично виховала під себе свій ринок, тобто ти виховав аудиторію. Чи це було тобі складно? Які були виклики на цьому шляху? І чи правильно ми розуміємо дану ситуацію?
Трохи не так, тому що коли я почав займатись бігом ніколи не ставив собі за мету зробити марафон. У мене був такий період, коли я півроку не працював, я нічим не займався, для мене було важливо визначити свої внутрішні базові цінності і те, чим я хочу займатись по життю.
У мене була можливість поїхати у Штати і були різні варіанти, як далі жити. Для мене було важливо в собі розібратись, поки ти не сформуєш в собі характер, не зможеш нічого довести до кінця. Коли я це зрозумів, то почав шукати у цьому напрямку.
Так склалось, що марафон почав відповідати тим моїм внутрішнім цінностям, переконанням, які я хотів нести, і тому, що я хотів розвивати. Коли я зрозумів, що це марафон, то подивився, що в Україні його практично не було і бігу загалом також, тільки Пробіг під Каштанами на той час. І я в цьому побачив великий потенціал, в тому, що цю культуру необхідно розвивати, за цим усе. Я віруюча людина і це так само як у відношенні віри, коли ти шукаєш свій шлях, знаходиш його, і ти далі йдеш цим шляхом.
Для мене це було способом життя, який я сам хотів проживати і ділитися ним з іншими людьми. Я побачив деяку модель, яка існує в Європі і відповідає моїм цінностям і я вирішив робити і розвивати це тут в Україні. Зрозуміло, що ми робили це по-своєму, тому що такого досвіду не було. Я пам’ятаю як створювався KMRC клуб, коли бігових клубів ще майже не було, тільки один Nike, але він більше за форматом глобального Nike. Першим саме любительским клубом, я вважаю, був саме KMRC. Я пам’ятаю, коли ми з Костею (Божком, прим. ред.) почали проводити тренування. Я вперше побачив, що саме любительський біг це круто, і це потрібно розвивати, щоб ця культура зростала, щоб люди починали бігати та змінювали себе на краще саме через біг.
Чи готовий ти продати свій бізнес? Чи були такі пропозиції?
Пропозиція була, коли в 2011 рік, я пам’ятаю, ми вперше провели марафон і раптом тут виявляється, що є ще один марафон, який з’явиться в Києві, це був “Дело марафон”. На той час цим марафоном займалось видання «Економіка» Евелін Бучацький і тоді були такі речі: вони говорили, що так як ви робите марафон – це неправильно, от ми зараз зробимо марафон. Директором марафону тоді був Ігор Гоцул. І тільки начебто почали щось робити і виявились такі конкуренти серйозні. І тоді мене питали, чи готовий продати, щоб цим не займатись. Не пам’ятаю точно, які суми там були, але на той час такі переговори велись. Чи готовий продати зараз? Та ні, я не роблю цей бізнес, щоб його продати.
“Для мене бізнес, як мій дім”.
Адже ти будуєш свій дім не для того, щоб продати, а для того щоб в ньому жити. І навіть, якщо настане час, коли я буду відходити від якихось справ, можливо, від управління компанією, в будь-якому разі я буду залишатись у цьому напрямі, тому що я буду там, де я маю бути. Я повинен розвивати ті напрями, які цього потребуватимуть.
Бізнес – це як необхідність – з однієї сторони, для того, щоб займатись тим, чим ми хочемо у нас повинна бути успішна модель бізнесу для того щоб покривати усі наші “хочучки”, які ми хочемо. Тому маємо навчитись робити це добре і правильно, і в жодному разі не нехтувати цим, тому що витрачаємо на це своє життя, а за кожним співробітником стоїть його родина, діти, тому це має приносити людям і фінансову користь, я маю на увазі, винагороду – це важливо. Дуже великий кайф, коли ти робиш те, що любиш і можеш на цьому ще й заробляти на хліб – це класно. Не можу сказати, що у нас якісь такі великі зарплати у компанії, проте ми ростемо, намагаємось відповідати ринковим стандартам, тому що, якщо ми сьогодні хочемо мати хороших спеціалістів, то відповідно маємо і платити хороший рівень зарплат. Це пов’язано з усім: якщо споживач хоче отримувати хороші стандарти, ми маємо залучати хороших спеціалістів, платити відповідну зарплатню і тоді все працює. Це не працювало на волонтерских засадах, коли ми платили 5 тис. грн – тому, 10 тис. грн – іншому, це давало й такі результати: не вистачає води, десь не перекрили, там не дотиснули і тому подібне.
Питання щодо конкурентів. Хто вони, в твоєму розумінні, – твої конкуренти? І чи є конкурент у бігу в цілому?
Я глобально не ставлюсь до конкурентів, як до противників, тому що усі ми, усі організатори, які створюють такі заходи, ми робимо одну загальну велику справу. Усі ми розуміємо, що сьогодні, коли людина пробігла Київський півмарафон, наступного року може вже не побігти його, можливо, ця людина в цей час поїде в іншу країну, щоб пробігти там. А якщо Україна запропонує якусь альтернативу, хороший старт у той самий час, можливо, побіжить якийсь інший старт тут. Через якийсь час він може знову повернутись, щоб пробігти Київський марафон. І сьогодні, на мою думку, дуже важливо для нас, щоб люди продовжували бігати і займатись спортом, тому що коли людина продовжує це робити виграємо ми усі, тому що він побіжить сьогодні у Івано-Франківську, Дніпрі, Харкові, Краматорську або в Одесі і кожен організатор від цього у виграші. Хтось робить змагання на одному рівні, хтось – на другому, третьому. Одні старти дешевші, інші дорожчі. Ми даємо споживачу різний продукт, з різним набором компонентів, різної якості.
“Для того, щоб отримати прибуток з Київського півмарафону, треба було вкласти у це 3-4 роки”.
Ми усі доповнюємо один одного і наша сила, мені здається, в єдності, щоб ми не бачили один в одному конкурентів, а навпаки, якщо хтось робить краще, брати з нього приклад і підтягувати рівень своїх заходів. Сьогодні не можна сказати, що ніша зайнята, – так можуть казати тільки люди які прийшли у цей вид бізнесу, щоб робити гроші. Тут можна ще креативити і робити стільки різних тематичних стартів, просто ніхто одразу багато не отримував, усі розвивались поетапно. Наприклад, для того, щоб отримати прибуток з Київського півмарафону, треба було вкласти у це 3-4 роки. А у цей час ти також маєш жити і щось робити. Але є куди рости і розвиватися. Ми можемо дивитися на більш успішні ринки: Штати, Європу, тим більше, якщо ми говоримо про любительський спорт.
Якщо говорити про якість, лейбли на твою думку сюди входять?
Обов’язково. Ми будуємо продукт, ми не женемося одразу за якимись високими призовими місцями, чи за тим, щоб була сильна складова еліти. Ми намагаємося побудувати фундамент – бігову культуру в тих самих регіонах: в Одесі, Львові, де б ми це не робили. І лише коли буде сформований масовий ринок, тоді зможе з’являтися еліта, іміджева складова. Я таким бачу шлях розвитку. Ми йдемо від малого до великого. Ось, наприклад, помилка 2013 року: можливостей не було, а ми запросили дуже багато спортсменів, привезли кенійців. Іміджево це дійсно було круто, класно, але коли ти не виконуєш своїх обов’язків перед підрядниками – куди ж це круто і класно. Тому наразі ми ставимо перед собою завдання виконувати усі зобов’язання, базові фундаментальні речі – всередині команди і ринку, і лише тоді ми зможемо рости далі.
Питання про хейтерів. Чи ви в компанії працюєте з ними: можливо, це аналіз, намагаєтеся дослухатися чи передати свою думку?
Зворотній зв’язок має бути. Особливо, коли це стосується якихось об’єктивних моментів – коли, наприклад, води не вистачило чи не встигли з медалями – це має право на життя. Але коли з’являються коментарі, непов’язані з об’єктивною оцінкою – то я не йду на дискусію, мені це не цікаво. У мене немає мети ламати чиюсь думку, щось доводити. Я чесно кажучи, намагаюся звертати увагу і уже навчився звертати увагу на те, що об’єктивно. Таку інформацію мені навіть цікаво отримувати. Але коли це якась полеміка, то не хочеться в це влазити.
Як, наприклад, з перекриттям. У Києві є одна й та сама людина, яка щораз перед півмарафоном починає створювати групи і щось писати. Але ми давали відповіді на всі ці питання. Якщо треба буде, будемо давати відповіді знов. Як ми працюємо? У нас немає якоїсь стратегії, що ми на кожен коментар намагаємося відповісти. На проблемні питання ми звичайно відповідаємо.
Якщо говорять про перекриття в Києві – проблема є, я не заперечую, але проблема в тому, що ми 9 років проводимо подію, і досі отримуємо розпорядження за добу за події в п’ятницю чи четвер, а мали б отримувати за місяць чи півтора. На жаль, є проблема бюрократії і в Києві найскладніше з цим. В регіонах простіше, наприклад, гарно розвинута бігова культура в Дніпрі – там всі розуміють, що це таке.
І мені часом прикро, що ніхто не бачить той потенціал, який бачимо ми, коли розуміємо скільки туристів приїжджає. Це добре для міста, культури. Я розумію, що нам треба проводити події років 20-30 і з часом все зміниться. Для мене прикладом є модель Нью-Йорку, коли там щовихідних щось відбувається – то в Брукліні, то на Мангеттені, то в Квінсі. Так, у нас немає таких локацій, але у нас є ВДНГ, Голосієво, Труханів острів, і в самому місті можуть проходити події. Я думаю це питання часу. Як було раніше і як є зараз – це небо і земля!
Якщо говорити про взаємодією тебе і твоєї команди з владою, з державою і тою ж таки Федерацією легкої атлетики України, які є складнощі і виклики? Що вдається зробити, що не вдається?
Я скажу, що у кожному місті взаємодія побудована по-різному. В деяких містах ти просто отримуєш задоволення від цього процесу – це безумовно Дніпро, Одеса, Львів, Запоріжжя. У Києві трохи інша ситуація. Хоча в Києві дуже хороша взаємодія з Федерацією легкої атлетики міста. У Львові навпаки дуже слабка федерація. Все дуже по-різному.
Коли ми робимо подію у Дніпрі, ми розуміємо, що це потрібно нам, це потрібно місту, це потрібно федерації. Там усі включені в процес. Коли ми робимо у Львові, ми знаємо це потрібно нам і місту, але не знаю, чи потрібно федерації. Не хочу нікого образити, але вона там слабенька. У Києві питання, чи потрібно це місту, тут немає сильного зв’язку.
Я з одного боку розумію цю складність, чому так відбувається. У місті дуже багато заходів. І в Департаменті спорту не відрізняють глобально марафон від Пробігу під Каштанами чи навіть від Color Run, все має місце бути. Але в будь-якому випадку ці всі події мають різні стратегічні значення. Все має бути – і кольоровий забіг, і благодійний, і марафон. Не можна виключати щось одне, адже не буде іншого, все важливо. Тому тут має бути якась стратегія у міста для розуміння навіщо це робиться. І це стосується не лише Києва, а й нашого міністерства спорту і розуміння взагалі масового спорту. На сьогоднішній день міністерство глобально не залучене в процес розвитку саме масового спорту, вони не працюють з громадськими організаціями.
Ну і останнє питання до тебе як до марафонця. Марафон з 3-х годин вибіжиш?
А я ніколи собі ставив за мету пробігти марафон з 3-х годин. Коли я бігаю марафон, намагаюсь мислити як учасник марафону, я намагаюся бути не тим учасником який біжить з 3 годин, а намагаюся бути тим учасником, який щораз знаходить свою мотивацію, чому він продовжує це робити.
«Я лише олівець в руках бога»
Глобально за 10 років я думаю, що я відійду від організації як ТОП-менеджер. Чим я буду займатися? Я однозначно буду якимось спортивним євангелістом і буду проповідувати спорт і здоровий спосіб життя. Мені дуже подобається дуже хороший вислів Матері Терези у відповідь на питання про те, чому вона займається тим, чим займається: «Я лише олівець в руках бога». Подивимось!