В’ячеслав Кулаковський – це не просто незвичайна людини… це надлюдина. Втративши руку, Слава не просто зумів зібратися з силами по життю, а тепер ще й прагне надихати своїм прикладом інших. Це дійсно неймовірно, коли людина знаходить в собі сили йти далі, і при цьому ще прагне допомагати іншим. Мабуть це перше, а тому досить ексклюзивне інтерв’ю, у якому В’ячеслав Кулаковський розкриє деякі таємниці свого життя.
Кросфітер, топовий атлет проекту Ігри Героїв, учасник багатьох забігів з перешкодами… Так-так.. все це про нього.
Тож, під час проведення Гонки Нації в рідному місті нашого героя – Дніпрі, ми вирішили поспілкуватися….
Як так вийшло?
Одна з моїх численних професій, які я встиг опанувати – це була робота м’ясника. Я працював на величезному заводі, де я мав справу з м’ясом, а до цього навіть ніж в руках не тримав. Але я хлопець упертий. Ситуація в житті була складна і потрібно було працювати для сім’ї. На той момент у мене вже був досвід управління досить великим складом з підлеглими. Уже багато що спробував і до того моменту, як я навчився працювати з м’ясом, мені набридло колупатися в крові і я зайшов до кабінки до начальника і сказав, що хочу працювати керуючим. Відповідно, мені потрібно було вивчити всі виробничі потужності, які використовувалися на заводі. Однією з основних була величезна прес-машина, яка перемелює кістки. Вона видавлює з них так зване рідке м’ясо, яке використовується для приготування елітної ковбаси. Ця машина оснащена суперкрутими датчиками швидкого реагування, усіма запобіжними системами і так далі. Я спеціально перекладав правила техніки безпеки для цієї машини з німецької мови, щоб розуміти, з чим ми маємо справу.
Але так сталося, що в один з вечорів я закінчував роботу і замивав цю машину. Для цього потрібно було дістати і очистити фільтри … І в момент, коли я потягнувся за дальнім фільтром, машина запрацювала … Я пройшов два суди, але ніхто навіть не хотів представляти мої інтереси, адже на всіх здійснювався колосальний тиск. Мені розтрощило руку по саме плече.
Я більше години стікав кров’ю, все це бачив і не відключився. Хвилин 20 я ще сам себе намагався витягнути, тому що всі були в страшній паніці. Добре, що встигли зібрати лікарський консиліум, де мене вже чекали. Була страшна втрата крові і я ледве видерся. Була порушена координація. Я довше 30 секунд не міг на ногах стояти. Втрата у вазі була колосальна, неможливо було навіть припустити, що я колись займався штангою. Я вийшов з лікарні з вагою менше 70 кг.
Чому ти вирішив пов’язати своє життя зі спортом?
З дитинства займався спортом, він був весь час зі мною і став для мене антиоксидантом по життю.
У школі бігав короткі дистанції, виступав на змаганнях серед шкіл. Потім почав бігати довгі дистанції. Потім захотілося командної гри – футбол. Встиг пограти аж у 3-х командах і навіть поїхав на свої перші міжнародні змагання. Тренер сказав, що треба трохи піднабрати м’язової маси в ногах і так мене затягнуло в зал. Я був дуже худим на свій зріст і вагу, і я захопився ліфтингом і качем.
Навіть встиг побитися об заклад з хлопцями, що не вживаючи жодних заборонених препаратів можна досягнути вельми гідних результатів за рахунок харчування, сну і регулярних тренувань.
Крім Race Nation, де ще береш участь?
Це гонки з перешкодами і всілякі змагання з кросфіту. В Іграх Героїв я офіційний атлет і постійно входжу до ТОП-3.
Чому тобі подобається Race Nation?
Стало питання, як поєднати біг і силові навантаження. Я пробігав цілий рік і зрозумів, що мені чогось не вистачає. Довелося шукати те, що єднало б всі силові елементи і біг.
І ось на початку цього року Вова Сологуб запропонував мені взяти участь в зимовій гонці в Буковелі. І організатори мене теж підтримали в цій ідеї і поки зупинятися я не хочу!
Як тобі останній забіг в Харкові?
Не вистачило сухопутних перешкод, було дуже багато води. У Києві мені сподобалося більше. І там мені дуже сподобалося робити бурпі, адже на рукоходах мені поки складно. У Києві це було все ж таки на піску, в тут було багато асфальту.
І ще є свої нюанси з водними перешкодами, бо мені не дуже зручно плисти. Я тону на ліву сторону. І тому буду готувати плавання.
У мене є одна мрія… Я дуже хочу зробити половинку Ironman, тому хочу працювати в цьому напрямку. Намагаюся не розриватися між усіма своїми численними видами діяльності, але хочеться встигнути все.
Як адаптувати гонки під таких людей, як ти?
Почнемо з того, що спочатку помилково вважати таких людей – з обмеженими можливостями. Вони особливі, не такі як всі, але не можна їх навіть таким чином обмежувати.
Я думаю, що ми живемо в світі соціальних мереж. Потрібен контент, який був би підібраний і розроблений під таких людей. Щоб їм було де черпати інформацію. Як не крути, але без медіа руху ти не зможеш залучити цільову аудиторію.
Друге. Потрібно тримати зв’язок з координаторами спільнот, де такі люди перебувають. І такі люди не слухають звичайних людей. Вони більше прислуховуються до таких як я, бо я такий як і вони. І мені б хотілося більше виступати на публіку, більше пояснювати їм все це, щоб мотивувати їх. І не лише обмежуватися якоюсь однією аудиторією. Я б хотів виступати і перед звичайними людьми теж, щоб пояснити, як з нами спілкуватися, як підтримувати зв’язок в соціумі. Я вже неодноразово думав над цим, уявляв собі різні моделі поведінки, адже це теж зовсім непросто. Більшість з незвичайних людей – вони дуже складні і до них непросто знайти підхід. Але це потрібно робити!
Я просто хочу, що б у мене була можливість доносити це все до людей. Було б круто для залучення адептів до такого заходу влаштувати зустрічі з ними, де б їм такі люди як я донесли все це. Адже якщо ти вже пройшов не одну гонку, то рівень довіри до тебе буде набагато вищим.
Люди, такі як я .. вони бояться, що вони не впораються. Це я можу посміятися над собою, над іншими … Не вийшло, обламався – і все одно. Я не вважатиму це якоюсь образою і так далі.
Але часто люди, які втрачають кінцівки або у них є інші моменти бояться, що у них щось не вийде і про це всі дізнаюся. Вони бояться показувати свої невдачі на публіку.
Чому? Велика частина людей з інвалідністю зазвичай сидять вдома і не виходять на вулицю. Вони закриті.
Навіть я за день. І це при тому, що я дуже рухлива людина, в кращому випадку зустрічаю одного-двох таких людей. І зазвичай це ті, хто на зупинках просять милостиню.
І ми зараз повинні усвідомити, що в країні таких людей більше трьох мільйонів, а після війни їх з кожним днем стає все більше. Де вони? Вони бояться.
Але вони сидять в соціальних мережах, вони сидять в Інтернеті і за всім спостерігають. Вони шукають якусь інформацію, шукають сферу, де можуть себе проявити. Але немає сфер, які були б під них адаптовані, тому їм складно і вони продовжують сидіти на місці.
Я це розумію, і завжди намагаюся з ними поговорити, розповісти щось, включити їх в наш рух. Чим більше людей тебе побачить, тим краще.
Хочу щоб люди (я вже не кажу про владу) не забували окрім АТОшників, також і про людей, які потрапили в неприємні ситуації, в які може потрапити будь-хто. Одна з моїх соціальних мрій – створити таку організацію, де б кожна людина, скидала 1-2 гривні, а на ці гроші періодично, щоб організовувався проект з допомоги конкретній людині, з відеотрансляцією і демонстрацією того, що йому купили саме те, що йому було потрібно. І я вірю, що у мене з цього щось вийде, якщо щось робити в цьому напрямку. І я вірю, що мої подорожі на змагання – це шанс просувати цю тему. У мене зараз ще є декілька проектів в роботі і в планах, намагаюся зробити усе можливе для просування цього питання.
Розкажи технічні моменти адаптації на забігах з перешкодами?
Я дуже жорсткий в цьому плані. Одне з моїх правил, на яке часто гостро реагують в моєму оточенні, – ніколи не допомагайте людям з інвалідністю, НІКОЛИ. Тому що, якщо їм постійно допомагати, вони ніколи не набудуть навичок, які допоможуть їм у житті. Тому що у них просто не буде мотивації це зробити.
Тобто в контексті забігів з перешкодами жодних поблажок їм не варто робити?
Так! Можливо, таких людей треба запускати бігти командою. Або ж робити якісь спрощення, але в жодному разі не заявляти, що саме під них щось підлаштовано. Вони повинні відчувати свою перемогу. Щодо рукоходів, скажу, що більшість з них я би зробив, але проблема в тому, що їх практично немає де тренувати. Тому, можливо, десь якісь дрібниці спростити: або відстані між поручнями, або менше рукоходів. Але в жодному разі не прибирати їх. Однак, долати командою людей з обмеженими можливостями, було б дуже хорошим варіантом.
Тепер давай про європейські старти з перешкодами. Чи думаєш розширити географію своїх стартів?
Я б дуже хотів поїхати на вікенд, коли треба зібрати спартанську трифекту. Я поки ще в цьому профан, тому я хотів би поїхати з кимось разом. Також планую у Львові взяти участь у Іграх Героїв. У мене стабільно два змагання на місяць. Але дуже хочу на Spartan Race.
Останнє питання. Що б ти порекомендував таким людям? як ти, щоб вони не сумнівалися в своїх силах?
Перше, найважливіше. Як би це не звучало пафосно чи банально. Я це все пережив, як людина, яка двічі була на межі смерті, скажу, що знаю ціну життя. Воно у нас одне і час йде!
Друге! Світ, насправді, велетенський і я вважаю, великою помилкою – сидіти на місці і не намагатися прорватися кудись далі.
Третє. Кожна людина потребує якогось суспільства. Круто, коли ти береш участь у тому, що об’єднує однодумців. Тому спільних рух – це круто!
Четверте: нові знайомства – нові можливості!
І найважливіше, мабуть, це – день бабака. Я б цього дуже не хотів, я постійно тікаю від нього. Я вважаю, що жити треба драйвово, робити все, що тобі хочеться. От якщо хочеться щось робити, то брати і робити, не думати! От і все!
Фото взяті з Facebook-сторінки героя.
