«Тріо» українських висотниць в Бидгощі на молодіжному чемпіонаті Європи беззаперечно стало справжньою окрасою змагань. Але те, що виробляла в секторі Юлія Левченко вражає цілком і повністю! Юля повторила найкращий результат сезону U23 та встановила особистий і національний рекорд U23 – 1.96 (який за кілька днів успішно перевершила на сантиметр на Діамантовій лізі в Монако). Крім того, спортсменка діяла абсолютно чітко і зібрано, долаючи усі висоти з першої спроби. Як їй це вдається?! ЖА спробувала дізнатися…
Ти налаштовувалася на цю висоту, вирушаючи до Бидгощі?
Я вже цього сезону зробила чимало стартів, відчувала, що вона мені під силу, але не знала коли саме мені вдасться так срибнути. До цього були близькі спроби, “притиралася” можна сказати до цієї висоти. Мабуть, це дало впевненість, я відчула, що сили є, але треба ще трохи в технічному плані допрацювати.
Коли прийшла в сектор в Бидгощі, то довелося похвилюватися, адже дуже довго, по сантиметру підіймали висоти, дуже непросто було чекати, стрибати кожну висоту.
А не було у тебе думок пропускати висоти?
Були такі думки. Ми пропустили лише 2 висоти, але це офіційні змагання і тут важливим був не тільки результат. Усі дівчата були достойні і кожна могла “вистрілити”, тому ризикувати не хотілося. Пропускаючи висоти можна засидітися, а потім є шанс не взяти наступну з першої спроби, тож не хотілося зайвих переживань.
Наприклад, на висоті 1.82, яка не надто висока для нас, я до останнього думала.
Коли вже в секторі залишилися лише ми з Ірою після 1.88, то стало якось легше, прийшло розуміння того, що висоти будуть підійматися так, як нам хочеться. Це мене дуже підбадьорило, у мене з’явилося стільки сил, був прилив сил колосальний. Я сама собі дивувалась – я лише на 1.98 вийшла і відчула, що я втомилася. Бо до того я вже злякалася, думала, – коли ж я врешті втомлюся. Дійсно, були такі шалені емоції, що не розумієш, що відбувається.
Про що перемовлялися з Ірою, коли залишилися в секторі у двох?
Так, ми спілкувалися, але це було зовсім трохи, адже ми розуміли, що зараз йде боротьба і треба налаштовуватися.
Ми вже настільки одна одну вивчили, що розуміли, коли, як і що говорити одна одній. Підтримували звичайно, адже так само як Іра хоче, щоб у мене був результат, так само і я хочу, щоб у неї був результат. А для цього всього потрібна зібраність.
Тобі цей стадіон був рідним і знайомим. Які були відчуття, повернувшись на стадіон, на якому ти рік тому завоювала медаль?
Там дуже цікава доріжка. Вона “бігуча”, але в неї дуже складно “потрапити”. Вона може викинути не вверх, а в сторону. Минулого року, я стрибнула 1.87, а 1.89 у мене не вийшло. Тоді я дуже засмутилася, адже хотілося стрибати, відчути ті емоції, які хотіла відчути.
Цього року приїхала і намагалася максимально подружитися з доріжкою. Довго думала, який у мене має бути біг, який має бути стрибок. Дуже не хотілося вдруге відчути цю “недострибаність”. Після тренування і кваліфікації трохи знайшли спільну мову, а у фіналі все вже йшло дуже добре.
Тож, не було такого відчуття, що мені тут все знайоме. Можливо навіть, тим, хто вже виступав тут було важче, бо я вже знала, що тут доріжка підступна.
Які все ж пріоритети ставиш по сезону?
Для мене основна задача – відчути задоволення від кожного старту. Наприклад, коли в Римі на Діамантовій лізі я знала, який буде склад учасниць, я була в захваті серед яких дівчат я буду виступати. Про таке можна лише мріяти. Це мене настільки надихнуло! Мені було дуже страшно, я себе збирала по частинкам, адже мені було важко налаштуватися, але тим не менш, я отримала стільки задоволення! Дуже радію, що зараз є можливість виступати з ними.
Коли ти себе добре почуваєш, ловиш ці емоції, коли відчуваєш стрибок, мені здається, що виходить і результат, і хороше місце, все в тему!
